Читати книгу - "Жменя праху"

— Вас часто запрошують на таке?

— Та буває інколи. Звісно, перепочинеш трохи, тільки балакати страх як багато треба, і чоловіки без кінця на жінок своїх нарікають.

Танцюючи з Міллі, Тоні зразу заговорив про свою справу.

— Ви б не згодились поїхати зі мною кудись на неділю? — спитав він.

— Чом ні? — відказала Міллі.— А куди?

— Та я думаю — у Брайтон.

— А... Для розлучення?

— Так.

— А що як я дочку з собою візьму? Вона не заважатиме.

— Та що ви.

— То ви не проти?

— Ні, проти.

— Гм... Ви б не подумали, що в мене восьмирічна дочка, правда?

— Ні.

— Її звуть Війні. Мені було всього шістнадцять, як вона народилась. Я була дома найменша, і вітчим нам, дівчатам, жодній спокою не давав. Через це я й мушу заробляти. Вона живе в однієї жінки у. Фінчлі. Двадцять вісім шилінгів на тиждень плачу, та ще й одежа. А вона любить їздити до моря.

— Ні,— сказав Тоні.— Дуже шкода, але нічого не вийде. Ми їй купимо гарний подарунок.

— Гаразд... Один джентльмен купив їй на різдво такий чудовий велосипед... Вона впала з нього й коліна розбила... То коли ми поїдемо?

— Як вам краще — поїздом чи машиною?

— Поїздом. Вінні в машині захитує.

— Війні з нами не поїде.

— Дарма, однаково краще поїздом.

Вирішили, що зустрінуться на вокзалі Вікторія в суботу по обіді.

Джок дав Бебз десять шилінгів, і вони з Тоні пішли додому. Тоні останнім часом мало спав. Лишаючись на самоті, він без кінця перебирав у думках усе, що сталося після Біверового візиту до Геттона, дошукувався ознак, яких не помітив свого часу, силкувався пригадати, чи сам він не сказав або не зробив чогось такого, що зіпсувало б їхні з Брендою взаємини; вертався думкою до тих часів, коли він ще тільки познайомився з Брендою,— чи вже тоді ніщо не віщувало такої зміни, як тепер сталася з нею, день за днем відновлював у пам’яті останні вісім років свого життя. Усе це не давало йому заснути.

II

Всі дійові особи зійшлися біля квиткових кас першого класу. Детективи прийшли перші — за десять хвилин до умовленого часу. Тоні бачив їх у адвокатовій конторі, тож тепер упізнав обох — не дуже молодих бадьорих чоловіків у м’яких капелюхах і важких пальтах. Вони були раді, що поїдуть на неділю до моря, бо здебільшого їхня робота полягала в тому, що вони стовбичили десь на розі вулиці, стежачи за чиїмись дверима, і в конторі всі просто хапались за таке доручення, як оце. В скромніших шлюборозлучних процесах адвокати вдовольнялися свідченнями готельної прислуги. Детективи були вже розкішшю, тож вони й хотіли, щоб до них ставилися відповідно.

У Лондоні того дня стояв легкий туман, і ліхтарі на вокзалі засвітили дуже рано.

Незабаром прийшли й Тоні з Джоком — той, як вірний друг, проводжав його. Вони купили квитки й стали чекати Міллі. Детективи, що додержувались професіонального етикету, намагалися стушуватись — розглядали реклами на стінах або ховались за колонами.

— Ну й морока,— сказав Тоні.

Чекати довелося ще цілих десять хвилин. Міллі виринула з темряви, перед нею йшов носій з валізою, а позаду, держачись за її руку, пленталася дівчинка. Гардероб Міллі складався переважно з вечірніх суконь, бо вдень вона здебільшого сиділа перед газовим каміном у халаті. Вигляд у неї був непоказний, але досить пристойний.

— Вибачте, що спізнилася,— сказала вона.— Війні ніяк своїх черевичків не могла знайти. Я її взяла з собою. Я знала, ідо ви не будете проти. Для неї купимо дитячий квиток.

Війні виявилась бридкою дівчинкою в окулярах із золотою оправою. Коли вона говорила, було видно, що в неї нема двох передніх зубів.

— Ви таки хочете взяти її з собою?

— Аякже! — відказала Міллі.— Вона нам не заважатиме — у неї іграшка є.

Тоні нахилився до дівчинки:

— Слухай! Нащо тобі їхати в якийсь гидкий готель. Іди з оцим дядечком, він поведе тебе в магазин, і ти вибереш собі найбільшу ляльку, яка там буде, а потім він своєю машиною відвезе тебе додому. Правда, ти краще з ним поїдеш?

— Ні,— заперечила Війні.— Я хочу до моря. Я не поїду з цим дядечком. Я не хочу ляльки. Я поїду до моря з мамою.

Вже не самі детективи, а й дехто з пасажирів звернули увагу на химерну групку.

— Господи! — сказав Тоні.— Доведеться-таки її взяти.

Детективи йшли пероном трохи позаду. Тоні посадив своїх супутників у пульманівський вагон.

— Диви,— сказала Міллі.— Ми першим класом поїдемо. Гарно, правда? І чаю можна випити.

— А морозива можна?

— Ні, морозива тут, мабуть, нема. А чаю принесуть.

— А я хочу морозива.

— Морозиво буде в Брайтоні. А тепер сиди тихенько, бався своєю іграшкою, а то матуся більше не візьме тебе до моря.

— От щастячко! — сказав Джок, прощаючись із Тоні.— Я ще таких не бачив.

Війні витримала свою роль до самого Брайтона. Дуже винахідлива вона не була, але класичні способи знала досконало — аж до таких утертих, але грізних, як сопіння, кректання й скарги, що її нудить.

Номер у готелі замовили для Тоні адвокати. Тому черговий адміністратор сторопів, побачивши Війні.

— Ми лишили для вас два суміжні номери, двокімнатний і однокімнатний, з ванною і вітальнею,— сказав він.— Ми не знали, що ви приїдете з дочкою. Вам потрібна ще одна кімната?

— Навіщо? Війні буде зі мною,— сказала Міллі.

Детективи, що стояли поблизу, невдоволено перезирнулись.

Тоні записав у книзі постояльців «містер і місіс Ласт».

— З дочкою,— підказав адміністратор, тицьнувши пальцем у сторінку.

Тоні завагався.

— Це моя племінниця,— сказав він і дописав: «Міс Сміт».

Детектив, що зареєструвався після нього, сказав своєму напарникові:

— Викрутився. Зметикував. Та не подобається мені це діло. Не так усе, як слід. Дитину взяли з собою — немов порядна родина. Нам же треба про репутацію фірми дбати. Нащо це здалося, щоб іще королівський повірений присікався?

— Ходім хильнемо чогось,— байдуже озвався його товариш.

Нагорі Війні спитала:

— А де ж море?

— Он через вулицю.

—