Читати книгу - "Зниклий герой, Рік Рірдан"

— Чи знають інші?

Запитання Лео не потребувало відповіді. Очевидно, це місце залишили багато десятиліть тому. Павутиння та пил були всюди. На підлозі не було жодних слідів, окрім його власних та величезних відбитків від лап дракона. Лео був першим у цьому бункері з часів... з дуже давніх часів. Дев’ятий бункер залишили з безліччю незакінчених проектів на столах. Зачинений і забутий, але чому?

Лео глянув на ману на стіні — бойовий план табору, але папір потріскався і пожовк, наче цибулинна лушпайка. Знизу була написана дата — 1864.

— Не може бути, — пробурмотів він.

А тоді він помітив креслення на сусідній дошці, і серце ледве не вистрибнуло з грудей. Він поспішив до робочого столика й втупився очима в малюнок, що майже вицвів до непізнання, — грецький корабель з декількох різних ракурсів. Бліді карлючки мовили: «ПРОРОЦТВО? НЕЯСНО. ПОЛІТ?».

Це був той самий корабель, що він бачив у своїх снах, — летючий корабель. Хтось намагався збудувати його тут чи принаймні схематично зобразив ідею. А потім його залишили, забули... пророцтво, що ще не настало. А найдавнішим було те, що кінець щогли був точнісінько таким, як той, що намалював Лео у п'ять років, — голова дракона.

— Схожий на тебе, Фестусе, — пробурмотів Лео. — Якось це моторошно.

Кінцівка щогли його бентежила, але в голові поставало забагато інших питань, щоб на цьому зациклюватися. Він торкнувся креслення, сподіваючись, що зможе взяти його для подальшого дослідження, але папір одразу тріснув, тож Лео залишив його у спокої. Він роздивився навколо в пошуках інших ключів до розгадки. Жодних човнів. Жодних деталей, що могли бути частиною цього проекту, але тут було ще так багато дверей і приміщень для вивчення.

Фестус фиркнув, наче хотів привернути увагу Лео і нагадати, що вони тут не на цілу ніч. Він мав рацію. До ранку залишилося декілька годин, а Лео зовсім забув про головне. Він урятував дракона, але на завданні той йому не допоможе. Потрібно щось летюче.

Дракон підштовхнув щось до нього — шкіряний пояс з інструментами, залишений біля монтажного майданчика. А потім запалив у очах червоні промені та спрямував їх до стелі. Лео подивився вгору, куди вказували прожектори, і скрикнув, коли впізнав форми предмета, що висів над ним у темряві.

— Фестусе, — тихо промовив він. — Нам є над чим попрацювати.

XIII ДЖЕЙСОН

Джейсону наснилися вовки.

Він стояв на галявині, оточений лісом з секвойями. Перед ним здіймалися руїни великого кам’яного будинку. Низько опустились сірі хмари і змішались із туманом, що стелився долом. Холодний дощ застиг у повітрі. Зграя велетенських сірих звірів кружляла навколо нього, звірі торкались його ніг, ричали й шкірилися. Вони легко підштовхували його в напрямку руїн.

Джейсон не мав палкого бажання стати найбільшим у світі собачим печивом, тож вирішив робити те, чого вони хотіли.

Під черевиками хлюпала земля. Наче тотемні стовпи, здіймалися верхівки димоходів, давно вже не приєднаних до стін. Колись, напевно, цей будинок був величезним — багатоповерховим, з масивними брусованими стінами і гострокінцевим дахом, що шугав у височінь. Але тепер від нього не залишилося нічого, крім кам’яного скелета.

Джейсон пройшов під входом, що ось-ось мав обвалитися, і опинився у внутрішньому дворі. Перед ним був порожній басейн, довгий і прямокутний. Джейсон не міг визначити, наскільки він глибокий, — на його дні стелився туман. Басейн оминала ґрунтова доріжка, що вела до нерівних стін будинку. Під аркою з неотесаного червоного вулканічного каменю походжали вовки. На дальньому кінці басейну сиділа велетенська вовчиця, на декілька футів вища за Джейсона. Її очі в імлі сяяли сріблом, а хутро було кольору каміння — м’якого шоколадно-червоного.

— Я знаю це місце, — сказав Джейсон.

Вовчиця привітала його. Не те щоб вона розмовляла, але Джейсон її розумів. Рухи її вух та вусів, блиск очей, те, як вона кривила рота, — усе це було частиною її мови.

«Авжеж, — сказала вовчиця. — Тут вовченям ти почав свою подорож. А тепер маєш відшукати шлях назад. Нове завдання, новий початок».

— Це несправедливо, — відповів Джейсон.

Але варто було це промовити, і він уже знав — вовчиці скаржитися немає сенсу. Вовки не знають співчуття. Вони ніколи не сподіваються на справедливість.

Вовчиця сказала: «Перемога або смерть. Наш шлях довіку».

Джейсон хотів заперечити, що не може перемогти, якщо не знає, хто він чи куди йому слід іти. Проте він знав цю вовчицю. Її звали Лупа, Вовчиця-матір, найвеличніша зі свого роду. Багато років тому вона знайшла його в цьому місці, захистила, виховала, зробила обраним, але варто Джейсону показати слабкість — і вона роздере його на шматки. Замість того, щоб бути її вовченям, він стане її обідом. У вовчій зграї слабкість неприпустима.

— Ти можеш направити мене?

З грудей Лупи вирвався рик, і туман у басейні розсіявся.

Спочатку Джейсон не зрозумів, що бачить. На протилежних кінцях басейну з цементної підлоги прорвалися два темних шпилі, наче свердла якихось масивних бурових машин, що проходять крізь поверхню. Джейсон не міг визначити, чи ті шпилі зроблені з каменю, чи це якась скам’яніла лоза, але вони складалися наче з товстих завитків, що спліталися в одне на вершині. Кожний шпиль був у п’ять футів заввишки, але вони не були однаковими. Ближчий до Джейсона — темніший і здавався цільним (його завитки були злиті воєдино). На очах у хлопця він просунувся з підлоги ще далі та розширився.

Завитки на іншому кінці ставка були менш щільними, наче прути клітки. Усередині Джейсон ледве міг розгледіти туманну постать, яка намагалася звільнитись від ув’язнення.

— Гера, — промовив Джейсон.

Вовчиця рикнула на знак згоди. Решта вовків оточила басейн, вони ричали на шпилі, і хутро на їх спинах ставало сторчма.

«Ворог обрав це місце, щоб пробудити свого наймогутнішого сина, царя велетнів, — сказала Лупа. — У нашій святині, де визнають напівбогів, — у місці смерті або життя. У цьому зотлілому храмі. Храмі вовків. Це мерзенно. Ти мусиш її зупинити».