Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Вівіан

Минуло кілька місяців. Все ще здається, ніби я ходжу крізь туман. Дні змінюються ночами, але відчуття порожнечі не полишає мене. Інколи я ловлю себе на думці, що не пам’ятаю, який сьогодні день, або скільки часу пройшло від того дня, який змінив все.

Люди Віто остаточно з’ясували, що на наш будинок тоді напав Габріеле. Це вже не підлягало сумніву. І хоч ми давно здогадувалися про це, офіційне підтвердження було наче ще один удар у груди. Відтоді все навколо нас змінилося. Віто, який колись був нашим ворогом, тепер став союзником. Не тому, що ми повністю довіряємо один одному — ні. А тому, що в нас спільний ворог. І цього поки достатньо.

Похорон Лаури минув тихо, без зайвого галасу. Її поховали поряд із батьками. Я стояла тоді біля могили, коли всі вже розійшлися, і тільки одна думка не полишала мою голову — сподіваюся, вона нарешті зустріла свою сім’ю. Сподіваюся, там їй краще, ніж було тут. Бо тут ми не змогли її захистити. Я не змогла.

Я досі картаю себе за те, що сталося. Хоча всі навколо — Рафаеле, Віто, навіть Даріо — переконують мене, що це не моя провина. Що я не могла знати, не могла передбачити, що Габріеле нас знайде. Але ця думка не полишає мене. Я мала бути уважнішою. Я мала відчути, що щось не так.

Ми досі не розуміємо, як Габріеле зміг вийти на наш будинок. Місце, де ми ховалися, було відомо лише одиницям. Із людей Віто — лише найближчі знали, де саме переховується Нокс. Це означало лише одне — серед них є хтось, хто працює на Габріеле. Хтось, хто зливає інформацію. І поки ми його не знайдемо, жоден план не буде безпечним. Жодне місце не буде надійним.

Зараз ми з Рафаеле і Віто разом працюємо над тим, щоб виманити Габріеле і покінчити з ним раз і назавжди. Це не буде просто — він занадто розумний і обережний і знаходить під охороною Фамілії. Але ми не маємо іншого вибору. Ми не можемо дозволити йому продовжувати це.

Я досі не знімаю маску в присутності Віто і його людей. Вони не знають, хто я насправді. Не знають, що я Вівіан. І щоразу ховати своє обличчя стає дедалі складніше. Віто з Даріо приїздять до нас із Рафаеле, обговорюють справи, шукають варіанти. Їхні візити частішають, і мені доводиться постійно бути напоготові. Я не можу дозволити собі розслабитися, не можу допустити, щоб хтось із них упізнав мене.

Рафаеле вже майже одужав. Його рани на тілі загоїлися, хоча залишили сліди. Але я знала — найглибші шрами не на шкірі. Наші душевні рани — не такі, як ті, що залишаються на тілі. Вони не загоюються з часом, не стихають від ліків. Ми просто вчимося жити з ними, дозволяючи їм стати частиною нас самих. І, мабуть, це стосується не тільки його і мене. Всіх нас.