Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Віто

Ми їхали в будинок Еріки і Мауро, але серце моє не було спокійним. Щось відчувалося не так. Лише одне повідомлення про допомогу від Мауро… Це було дивно. Потрібно було бути обережними. Можливо, це пастка, можливо, дійсно треба допомогти, але ми не могли бути впевненими.

Коли приїхали, я зрозумів, що, ймовірно, вже запізно. Двері були відчинені. Тиша всередині була оглушливою. Ніхто не відповідав на дзвінки, не виходив назустріч. Наче весь світ завмер.

Я наказав людям швидко оглянути будинок на ознаки життя. Якщо хтось живий, негайно передати їх лікарю. Я йшов услід за своїми людьми, намагаючись не показувати занепокоєння. Я зайшов до будинку, і перше, що побачив, це те, як оглядають Мауро. Його стан був важким, але він ще живий.

Піднявшись на другий поверх, я побачив, як кілька з моїх людей оглядають кімнати. Йшла хвилина за хвилиною, і я все ще не міг позбутися відчуття, що ми запізнилися. Пройшовши коридором, я почув схлип. Я зупинився. Серце стиснулося. Я рушив в ту сторону, наготові, намагаючись залишити холодний розум на передньому плані.

Відчинив двері й побачив його. Людина в чорному сиділа над тілом дитини. Лаура. Мене буквально прошило від цієї картини. Весь світ завмер на мить. Вона була мертва. Серце, яке ще нещодавно билося від надмірної напруги, застигло на місці.

Людина в чорному піднялася, почувши мої кроки, й швидко поправила маску. Це був Нокс. І ось тут, у тій тиші, мене охопила нова думка — якщо Мауро був внизу, то це означало, що він не міг бути Ноксом. Тоді, якщо вони ще не знайшли Еріку… це означало, що саме вона була ним.

— Я знаю, хто ти, Еріко. Можеш більше не ховатися.

Вона не зняла маску, її погляд залишався прихованим, і, здається, вона не мала наміру знімати її.

Я зробив глибокий вдих, намагаючись знайти правильні слова.

— Мені шкода. Я не можу зрозуміти, що ти пережила, не можу зрозуміти болю від втрати дитини, але я...

— Лаура не була нашою дитиною, — тихо промовила вона, і її слова вибили мене з колії.

Я на мить застиг, не вірячи власним вухам. Моя голова крутилася обертом від усвідомлення.

— Як це можливо?— запитав я, хоча розумів, що це питання не має сенсу. Мої думки і так вже були перевантажені. 

Вона стиснула губи, і я помітив, як важко їй дається кожне слово.

— Коли я була на одному з завдань, її батьків вбили. Я забрала її до себе, обіцяла, що буду її захищати. Але я не змогла її врятувати... Я не виконала обіцянку.

Її голос тремтів, і я побачив, як важко їй даються ці слова. Це було більше, ніж біль від втрати — це було почуття провини, що розриває серце.

І ось, цей біль прорвався. Один схлип, другий — і вона почала ридати.

Я не знав, що робити. Як допомогти людині, яка втрачає все? Я підійшов до неї, не замислюючись, і обійняв її. Вона була такою маленькою в моїх руках, такою вразливою і беззахисною, що це здалося мені дивним — як я раніше цього не помітив.

Ми стояли так довго. Її ридання поступово стихали, і коли тиша стала такою густою, що навіть сама кімната здавалася важкою від її присутності, вона різко вирвалася з моїх обіймів.

— Не торкайся мене більше, — сказала вона з прохолодою в голосі.

Ці слова боляче вдарили мене, але я зрозумів, що не маю права нав'язувати їй свою підтримку, якщо вона не готова прийняти її. Я тихо відступив, даючи їй простір, якого вона потребувала.