Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Віто

Не таким я уявляв собі наше співробітництво. Не так я хотів працювати пліч-о-пліч із Ноксом. Точніше — з Ерікою. Хоч я і сумнівався, що це її справжнє ім’я. Як і ім’я Мауро. Але зараз це було не так важливо.
Зараз у нас була спільна мета, і вона переважувала всі інші підозри й сумніви.

Я їхав до їхнього будинку, щоб обговорити кілька деталей, пов’язаних із Габріеле. Ми поступово викладали план на стіл — крихітними пазлами, які рано чи пізно мали скластися в цілісну картину.
Потрібно було бути обережними. Дуже обережними. Якщо серед моїх людей і справді був щур, то кожен наш крок був на видноті.

Коли я приїхав, Мауро зустрів мене на порозі. Ми недовго говорили у його кабінеті — обмінялися інформацією, намітили кілька варіантів дій.
Та з кожною хвилиною розмови я ловив себе на тому, що постійно кидаю погляди в бік дверей. Я хотів бачити її. Хотів поговорити і з нею.

— Де Еріка? — запитав я нарешті. — Нам всім треба узгодити план.

Мауро ледь помітно знизав плечима.
— Вона трохи зайнята. Можеш почекати у вітальні, якщо не проти.

Я кивнув і мовчки вийшов.
Спершу я дійсно намагався сидіти спокійно. Але в мені все кипіло. Напруга останніх місяців, ці нескінченні інтриги, втрати, боротьба — усе наростало, тиснуло, вимагало виходу. Через кілька хвилин я вже ходив кімнатою, як хижак у клітці.
Зрештою не витримав. Я вирішив трохи пройтися будинком. Ніби просто щоб провітрити голову. Але насправді — я шукав її.

Я йшов повільно, ковзав поглядом по деталях інтер’єру, вишукуючи щось, що могло б мені розповісти більше про цих двох.
І коли дійшов до кухні — завмер.

Вона стояла біля холодильника, вільно спершись на стіл, тримаючи склянку води в руці. Блондинка у темному спортивному костюмі. Її світле волосся було зібране в недбалий хвіст. Щось стислося в моїх грудях. Я не знав чому, але мене раптом накрила хвиля… дивного передчуття.
Я зробив кілька кроків вперед.

— Привіт, — сказав я спокійно.

Вона здригнулася. Так сильно, наче я вистрілив поруч. Склянка вислизнула з її пальців і розбилася об підлогу, бризки води розлетілися в боки. Вона різко обернулася до мене — і я побачив її обличчя.

І моє серце зупинилося.

Це тривало мить, може дві. Але для мене це була вічність.
Очі. Ці очі. Я б упізнав їх будь-де. Навіть через роки.
Вона розвернулася, різко рвонувши в бік виходу. Хотіла втекти. Просто втекти.

— Зачекай! — мій голос зірвався на майже крик. — Зупинись, ми маємо поговорити!

Я не думав. Просто кинувся за нею. Я не міг дати їй зникнути. Не цього разу. Не знову.
Я наздогнав її вже за кілька кроків, схопив за зап’ястя і силою розвернув до себе. Вона втратила рівновагу і вдарилася головою об мої груди. Я відчув її подих, гарячий, збитий, і на мить заплющив очі.
Коли я відкрив їх — вона вже дивилася на мене.

Мої пальці самі розтиснулися. Я відпустив її руку, ніби вона мене обпекла.
Моє горло пересохло. У грудях усе стискалося. Наче мене підкинули й кинули в безодню за секунду.

— …Вівіан? — вирвалося з моїх вуст.

Це було неможливо. Я стояв на її могилі. Це не могло бути реальністю. Але я дивився на неї. На її справжнє обличчя. На її очі, які я колись любив. Які я втратив.

Моє серце шалено билося, а в голові шуміло так, наче весь світ завалився навколо.

У цей момент у кімнату влетів Мауро.
— Що тут за… — почав він, але обірвав себе, побачивши нас. Його обличчя поблідло. Він ковтнув повітря і прошепотів:
— Бляха…

Я не відводив погляду від Вівіан. Вона теж стояла, немов прикована, не рухаючись. Я бачив, як її груди швидко здіймалися від збитого дихання.
Я не розумів. Не міг зрозуміти. Мій розум відмовлявся приймати це.

Я з силою провів рукою по обличчю, наче намагався прокинутися. Потім повільно перевів погляд на Мауро.

— Що за чорт?.. — мій голос був хрипкий, важкий, немов камінь.

І більше нічого. Лише мовчання. Лише погляди. Лише серце, яке от-от розірветься від того, що я щойно побачив.