Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Минув тиждень буденного аж до отупіння життя в кристинопільському палаці. Його передбачувана розміреність викристалізувала й остаточно оформила всі прагнення молодого Потоцького. Після двох отих насичених днів поза межами двору Станіслав Щенсний уже знав напевно, чого й кого потребує для того, щоб почуватися корисним, значущим і коханим. Так, так, нарешті до юнака прийшло те почуття, про яке він ніби вже й знав, ніби й не раз відчував до вродливих панянок, але ще ніколи воно з такою силою одночасно не підіймало, і опускало, і давало великі крила. Думаючи про Гертруду, він почувався сильним і здатним зробити все-все: переплисти Віслу, піднятися на Монблан, битися на лицарському турнірі й навіть… — страшно подумати — ослухатися батьків, хоча саме це одразу опускало на землю, підрізаючи крила уяви юнака й спричиняючи фізичний і душевний біль. Та він нічого не міг із собою вдіяти: розбурхана фантазія наче бавилася з ним, підкидаючи все нові картинки, ситуації й ролі — Щенсний уже не бачив межі між реальністю й вигадкою — усе-усе вже було насправді, отой паралельний світ із щасливим, безконфліктним, самостійним життям, де він і Гертруда сплелися в один килим долі.

Свої ночі він теж проводив із нею: бачив, пестив, цілував у кожному сні, а над ранок пробуджувався від невимовної насолоди, якою нагороджувала його незрима присутність дівчини… Величезний запас ніжності, закладений змалечку й виплеканий у довгоочікуваному хлопчикові, нарешті відкрив свої двері для віддачі, бо ж ті, кого сильно люблять у дитинстві, акумулюють цю любов і діляться нею, ставши дорослими. Натомість нездатні покохати ті, хто маленьким відчував її брак: троянда хоче сонця й тепла й ледь жевріє в тіні чи з північного боку… Уявна картинка реакції батьків поступово ставала далекою й зовсім не важливою; жорна пристрасті — сильної, всеохопної — розтирали на порох логіку, страх, розрахунок, сумніви. Бажання знову побачити Гертруду настільки сильно підпирало свідомість, що вже не просто день, а й кожна година, кожна хвилина без неї видавалася Щенсному мукою, і це вже було сильнішим за нього — наставала повна атрофія того, що називають «холодною головою», — усе підходило до критичної точки кипіння…

Маленьке сонне Сушно оживало з першими променями сонця. Густий молочний туман неспішно відступав у густі ліси з непрохідними болотами навколо, відкриваючи всю красу червневого буйства розкішних різнотравних лук: білі ромашки, червоні маки, блакитні незабудки в поєднанні з жовтогарячими рослими калюжницями наче вистилали веселку на землі, що губилася в широченькій сині Білого Стоку — притоки Західного Бугу. Численні пернаті співали, кричали, верещали й сварилися за своє смачне місце під сонцем; соковиті бабки неймовірних кольорів і товсті ґедзі ставали поживою для сірих чапель, що, стоячи непорушним знаком запитання, пантрували на них; лелеки вишукували по мокрих місцинах замріяних жаб і розслаблених вужів.

Буслів було багато, і вони мали гнізда майже в кожному дворі, тож справно виконували свою роботу: щороку приносили в підшефні хатини маленькі верескливі згорточки, що ставали для людей і великою відповідальністю, і втіхою, і надією: більше дітей — більше рук для тяжкої праці. Потворна стара в чорному плащі з капюшоном намагалася відтягнути своєю невидимою косою частину людського поповнення до себе, і всі жіночі душі були в глибоких ранах втрат, а тіла — виснажені щорічними пологами й важкими сільськими буднями. Ні бідні, ні багатші ніяк не могли впросити смертельну потвору залишити їхнє дитя: не хотіла вона іншої плати, і вихід був лише один — більше, якомога більше дітей народжувати — хтось та й уціліє… Якуб і Анна Коморовські були вдячні долі за своїх уже п’ятьох діточок і ще мали надію на майбутні поповнення. Діти підростали, і найперше питання — пошук гідної пари — набирало форми постійної болячки-сверблячки. Друга проблема — посагу — поставала перед усіма шляхтичами: і магнатами, і середньою шляхтою (тією, що володіла одним або кількома селами спадково чи на правах оренди), і майже голопупами, але все ж шляхтою — загродовою, колокаційною чи безземельною, так званою голотою (та все одно величалася, як заєць — хвостом, тим, що шляхта). Коморовські належали до середньої шляхти — мали у своїй власності села Сушно, Тоболів, Нестаничі, Забаву й Гейнрісдорф (тепер — Нове Село); останнє було відірване від перших чотирьох і розташовувалося зовсім близько до Львова. Можна навіть сказати, що Коморовські були «найбагатші з бідніших», бо статки левової частини численного табуна шляхтичів обмежувалися лише одним селом, а тут цілих п’ять! На початку ХVІІІ століття Коморовські, що належали до старого родового гербу Корчак, вимушені були втікати зі Словаччини після поразки повстання угорців, русинів і словаків проти правління австрійської династії Габсбургів, тож їхні статки після термінової втечі були добряче пошарпані, а графський титул втрачений. Та Якуб Коморовський, будучи економістом-оптимістом, діяв тихою сапою в нарощуванні майна й уже міг дати за старшенькою досить великий посаг. До того ж красуня Гертруда мала швидкий розум, добре виховання, віденську освіту — за тодішніми мірками дуже перспективна наречена. Тепер її потрібно було частіше виводити у світ для знайомств із потенційними нареченими. На великодньому балу в Потоцьких самолюбство батька було потішене: на його Гертруду звернули увагу всі: граційна, тендітна, з виразними очима й пропорційним обличчям, блискучою усмішкою, вона раз у раз отримувала запрошення до танцю від молодих паничів. «Не засидиться в дівках», — задоволено примовляв Якуб і вже збирав посаг для молодшеньких — Кордулі та Юзефи.

Сімнадцятирічний Іванко, відколи Гертруда приїхала в село, втратив спокій: він усюди ходив за нею, мов телятко, та Гертруда не зважала на те, що за кількадесят метрів постійно бачила довготелесу постать сільського дурника — їй це лестило. Та Іванко зовсім не був дурником: у три рочки, заледве навчившись говорити, хлопчина дістав страшенно болюче запалення вух, і, як мати не старалася, — виливала віск через лляні конуси у вушка, поїла травами, — нічого не допомогло — світ звуків помер для Іванка назавжди. Він міг проговорити лише ті слова, які залишилися в пам’яті з трирічного віку: «Не руш, бо-бо (болить), іди сюди, кака, бека, гам-гам» — найпростіший набір для його виживання, а світ сприймав очима, з подвійною силою вбираючи деталі форм, кольорів, людських