Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Так-так, я в цьому з вами згоден, — підтримав мову Щенсний, — за сто метрів із заплющеними очима можна занюхати бричку, що стоїть десь там, за рогом. А як вам Дунай?

— Я його бачила у двох місцях — вражає, але вже в Угорщині, а у Відні він такий, як наш Білий Стік, — неширокий і мілкий, ми там із коліжанками з навчання бігали ноги мочити.

— А плавати ви вмієте, Гертрудо? — Щенсний був сьогодні на диво красномовний.

— А в нас усі вміють, — втрутилася в розмову Кордуля. — Коли спека, ми завжди у воді сидимо.

— А рахувати панночка Кордуля вміє добре? — Сіраковський вирішив змінити мовну тактику, але мета була незмінною — завоювання Гертруди. Кордуля зацікавлено кивнула. — Ну тоді слухайте: учитель запитує в Яся: «Скільки років людині, яка народилася в 1725 році?», а Ясь відповідає: «Чоловікові чи жінці?..»

Усі за столом розсміялися, лише Кордуля, не знаючи жіночих особливостей болючого підрахунку віку, подивившись у стелю й порухавши всіма пальцями, видала:

— Та ж сорок п’ять! — що знову всіх розсмішило, і дівчинка, надувши губи, усе ніяк не могла допетрати, що не так. Та Кароль, будучи за своєю природою гарним психологом, спостеріг дещо невтішну для себе річ: коли люди сміються, то в тій добрій емоції завжди ніби для підзарядки дивляться на того, хто їм найбільше подобається. Щенсний дивився на Гертруду, а Гертруда зі своєю прекрасною усмішкою — на Щенсного.

— А як там справи з чумою в Європі? — Сіраковський уперто продовжував топтати свою стежину до красуні.

— Та стихає… А ви знаєте, — Гертруда стишила голос, і в очах запалав вогонь таємничості, — там такий переказ цікавий ходить — про Діву-чуму: якщо хтось із необережності відчиняє двері або вікно, то в помешканні з’являється летючий червоний шарф — це означає, що невдовзі хтось помре. Один дворянин вирішив віддати себе в жертву, вигравірував на мечі слова «Ісус. Марія» і відчинив двері. — Усі зацікавлено слухали, особливо мала Кордуля. — Одразу примарна рука намагалася вкинути в кімнату червоний шарф, та бравий кавалер рубанув мечем по руці. Невдовзі він помер, але чума забралася геть.

Щенсний дивився на Гертруду з безпосередньою дитячою усмішкою, а в очах читалося відкрите захоплення дівчиною. Знаменитий ефект першого враження, або ефект чотирьох секунд, який надовго опускає на мозок пелену або неймовірного людського захоплення, або цілковитого несприйняття іншої людини, спрацював: одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що юнак закохався. Інтуїтивно Гертруда це відчувала, їй лестила увага красеня, від чого мова й винахідливість дівчини розквітали, мов проліски під весняним сонцем. Ті чотири секунди усмішки в полонезі вже давно помножилися на чотири секунди лісової зустрічі й піднеслися до енного степеня під час щирого й приємного спілкування. Батько дивився на гостей у колі своєї родини, і його серце тішилося з того, що приємні молоді шляхтичі нехай і випадково, але завітали в його дім; що його старшенька так гарно навчилася поводитися та підтримувати розмови й приковує увагу юнаків. Перспективи шлюбу в неї мають бути добрі, уже й час когось шукати… А поки що чудовий, чудовий вечір…

Анна Коморовська перепросила гостей: настав час укладати менших дітей, а Гертруда, сівши за старенький клавесин, заграла й заспівала на диво гарним грудним голосом австрійську пісеньку про знаменитого Августина — того, який звечора в корчмі добряче напився та й заснув просто на вулиці; мортуси, що збирали трупи загиблих від чуми, прибрали і його; а зранку протверезілий Августин вийшов живим і здоровим із купи померлих. «Августин, ах мій любий Августин!..» — лунала життєствердна мелодія, і Щенсний бачив перед собою найпрекраснішу дівчину у світі. І нехай його бажання ще не обросло словами, нехай він іще й сам не усвідомив його, та кожна клітиночка його тіла тягнулася до цієї тендітної, як лісові дзвіночки, дівчини; кожен її погляд підносив його в небеса. Щось незвідане прокидалося там, знизу, і прагнуло ще чогось більшого, ніж споглядання цієї янгольської краси.

— Може, прогуляймося всі перед сном? — запропонував Кароль у таємній надії на перелом ситуації завдяки своєму вродженому таланту щебетуна.

— На жаль, панове, сьогодні нам, чоловікам, надвір зась! — заінтригував Якуб. — Навіть вікно відчиняти не можна, просто лягати й спати.

— А що, відьми з відьмаками сьогодні весілля мають? — удавано перелякався Кароль.

Якуб ствердно похитав головою.

— Майже так… У нас свої способи боротьби з чумою. Та й ви, напевно, чули про таке. Усі жінки села сьогодні збираються орати борозну навколо села — впрягаються в плуги й орють по черзі, а решта йдуть за ними й піснями-молитвами проганяють чуму.

— А чого не чоловіки й чого не вдень? — здивувався Щенсний.

— Тут таке… як би то сказати… ну, голі вони зовсім. Та нагота має розбудити духів землі, духів предків, а ще сьогодні повня… Та що я пояснюю — непоясненне воно, як і багато чого в житті…

Потоцький лежав у ліжку, і невідоме раніше відчуття повного щастя наче наповнювало його по самісінькі вінця, вихлюпувалося лоскітним відчуттям усередині й підносило душу до самісінького неба. Там, у думках, панував тільки один образ — усміхненої красуні Гертруди; розбурхані спогади переносили його то в ліс, то в кімнату й дозволяли знов і знов милуватися чистою красою юнки. Через стіни долинав далекий протяжний, майже первісний спів голих жінок, які вперто й жертовно волочили важкий плуг мокрою землею, прокладаючи видимий і невидимий захист для свого хиткого родинного щастя. Лише великий круглолиций місяць уважно спостерігав ту містерію останньої жіночої надії на порятунок тих, кого вони в муках і любові приводять у цей світ, а чистоту прохання підкріпили недопустимою наготою — хай бачать духи, які важкі сліди позоставляли численні родові болі. Призабуті боги й божества давніх часів прокидалися, знову почуваючись потрібними, і вступали в невидиму битву за тих, хто зрадив їх заради іншого. Душі предків верталися на заклик і ставали, як солдати в останній бій, на зорану мокру скибу… Навіть Великий Болотний Дух, котрий щоночі виходив на полювання зі своєю свитою з лісовиків, мавок та іншої чортівні, безсило зупинився перед тією межею, видавши протяжне вовче виття… А всередині цього магічного кола зароджувалося нове, теж магічне почуття, що штовхає колесо людського життя у вічність…

Зранку панська допомога вирушила до Обертова. Сіраковський зажурено мовчав, бо його гнітило відчуття, що битву за увагу Гертруди він таки програв. Правильне відчуття… Щенсний теж мовчав, тільки з іншої причини: його «я» повністю занурилося в химерно переплетений світ