Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Здивований Сіраковський намагався осмислити картину: Щенсний лежав, розкинувши руки, у ногах височів гриб-баран, а панич, широко всміхаючись, дивився в небо й не зважав на великі краплини дощу, що вже пробивалися через листя. «Усе, усе… недопильнував, пропав я…» — було першим, що подумав Кароль.

— Щенсний, ти… що? До янголів хочеш чи гриб тебе так вразив? Та не отруйний він, — тупцював навколо Кароль, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Та пан не відповідав маршалкові, натомість ще й почав безупинно й голосно сміятися, і чим далі, тим більше смутнів Сіраковський. Нарешті струмки дощу стали сильніші, і обоє — і Щенсний, що й далі сміявся, і заклопотаний поведінкою пана Кароль — побігли до карети.

— Ти знаєш, Каролю, а я мавку бачив, навіть дві, — нарешті прояснив ситуацію сяючий Щенсний.

— Не міг ти її бачити, — Кароль недовірливо дивився на друга.

— І чого то не міг? Бачив же, ще й ближче, ніж тебе!

— Та ти що — куди вже ближче? Кохався з нею чи як?

— На жаль, Каролю, ні-і-і… А хотілося б…

— То ти, Щенсний, дійсно щасливий, бо мавки всіх із собою забирають… І я коло тебе залишився щасливий, — замислено закінчив Кароль.

Сильна злива миттєво перетворила лісову дорогу на болотне місиво, і делікатні колеса карети раз у раз грузнули й стишували хід.

— Мусимо попроситися на ніч, бо не доїдемо далі — ні до Обертова, ні до Кристинополя, — Кароль сильно переживав за ночівлю пана й скерував кучера до найближчого села Сушна, яке належало дрібному шляхтичеві Якубу Коморовському з гербу Корчак. Міцний жилавий чоловік середнього віку впустив промоклих до нитки людей у свій палац — хоч і кам’яний, та, як і всі палаци того часу, під солом’яною стріхою. У домі було чутно запахи випічки, сушених трав і тонкий аромат молока — такий запах завжди панує там, де є маленькі діти.

— Проходьте, проходьте, пане Потоцький. Маю за велику честь прийняти вас і ваших людей у своєму домі, — привітний Якуб провів гостей у простору кімнату. — Зараз ми й вечерю зберемо.

Потоцький іще ніколи не бував у таких скромних будинках біднішої шляхти й з цікавістю роззирався навколо: хоч прості дерев’яні меблі були й не настільки вишукані, як у його палаці, та загальна атмосфера будинку — дерево, чистота, мереживні занавіски й вишита скатертина — якось органічно вписалися в його особисті враження від свободи, поїздки, лісу й мавок, створивши повну ілюзію перебування в зовсім іншій, майже казковій реальності. Щенсному подобалась і вона, і те, як він почувався: його ніхто не контролював, його всі поважали, йому були вдячні — хотілося, щоб ці відчуття головного героя гарної п’єси не закінчувалися ніколи.

До вже накритого столу вийшла вся родина Коморовських.

— Ми зі старшою донькою Гетрудою-Христиною мали велику честь бути у вас на великодні свята, а тепер дуже раді вашому візиту. — Якуб готувався представити молодому Потоцькому всю свою сім’ю. Та далі Щенсний вже погано сприймав інформацію: перед ним стояла лісова мавка, тільки вже в синьому платті, що ще більше підкреслювало красу волошкових очей та гарного обличчя в обрамленні каштанового волосся.

— Гертруда-Христина, — легенько присіла в поклоні тендітна дівчина, і спогад про лісову пригоду хитрим усміхом сидів у її очах.

Для зачарованого Щенсного вже нічого більше не існувало — у таке оніміння входять перед мистецьким чи архітектурним шедевром, перед величним водоспадом чи веселкою — тим, що скидає з п’єдесталу звичні цінності й вмить опиняється на вершині твоїх уподобань, стаючи абсолютом мрії й викликаючи непереборне бажання дивитися безкінечно, щоб знаходити все нові риси й рисочки довершеності. Юнак відлетів в інший світ, і лише непомітний штурханець Кароля привів його до тями.

— Так, так, для мене… це велика… честь… Я радий вас знову бачити… Ми… ми ж танцювали поруч полонез, правда?

— Так, ви — з пані Мнішек, а я — з татом. А ще ви були неперевершені у виставі, пане Щенсний. — Дівчина мала дуже приємний голос, що наче гладив і вуха, і душу.

— Познайомтеся, пане Станіславе Щенсний, ще з меншими доньками: це Юзефа, а це Кордуля. Бог спочатку давав мені дівчат, а потім уже й хлопці пішли. — На руках у Юзефи сидів дворічний хлопчик, а пані Анна Коморовська тримала немовля. — Ото дружина сиділа з меншими дітьми вдома, а ми з Гертрудою мали приємність відвідати вас, своїх сусідів. — Очі Якуба випромінювали ласкаве тепло, коли він окидав поглядом своїх рідних.

— Прошу дорогих гостей до наших нехитрих наїдків, — жінка привітно всміхнулася, — хоча й знаєте, як то кажуть: «Ліпше вдома хліб, капуста, ніж деінде курка тлуста». Та й курки в нас сьогодні нема — подякуймо Богу й за ці пироги з пшоном і квасолевий суп. Увечері наші служниці Марися і Юзка йдуть на одну важливу сільську справу, то вже вибачайте — чим хата багата.

— Та що ви, пані Анно, якби не ваша тепла хата й цей смачний стіл, ми б до Кристинополя вже були б точнісінько як ті наші хорти після невдалого полювання: брудні й з підтягнутими животами. — Сіраковському гріла душу думка про те, що він не проштрафиться перед пані Потоцькою, до того ж йому теж впала в око красуня Гертруда. Прагматичний Кароль у своїй голові вже разів зо п’ять зважив і переважив усі шанси — свої й Потоцького: здоровий глузд і знання реалій давало саме йому перевагу в залицянні до Гертруди, бо обоє були пташками одного майнового польоту, а ще панич Потоцький уже мав офіційно призначеного батьками ідола кохання.

— А що, панно Гертрудо, я чув, що ви недавно з Відня приїхали. — Сіраковський, незважаючи на молодість, добре засвоїв основу науки залицяння — дівчата люблять вухами, тож уперед.

— О-о, Відень — це було чудово… Тільки дорога довга: туди й назад триває майже три тижні, — Гертруда була щира й безпосередня у мові.

— Я теж був у Відні, — приєднався Щенсний, — вулиці там дуже широкі, бричок і фіакрів більше, ніж людей.

— А коні там… гм… пахнуть більше, ніж польські, — безпосередність Гертруди ще не була затиснута в рамки тогочасної пристойності. Мати кинула на неї докірливий погляд, але нічого не сказала,