Читати книгу - "Бляшаний барабан"

стомився, і спати не хотів. Поки що я міцно тримав його, обхопивши руками, схованими в рукавах светра, обичайку в білих і червоних зубчиках. Спершу я поглядав на неї, потім, побачивши, що вона непохитно зберігає допотопний, стандартний образ учительки народної школи, подивився крізь неї і виявив усередині у фройляйн Шполєнгауер багато такого, чого вистачило б на три аморальні розділи, та, позаяк ішлося ж про мій барабан, виборсався з її внутрішнього життя й, пронизавши її поглядом поміж лопаток, помітив на шкірі, що непогано збереглася, чималу — завбільшки з гульден — родимку, порослу довгим волоссям.

Чи то вона відчула, що я бачу її наскрізь, чи то справа була в моєму голосі, яким я, не завдаючи шкоди їй самій, уже застережливо дряпнув праве скельце її окулярів, але фройляйн Шполєнгауер передумала вдаватися до грубої сили (кісточки на пальцях у неї тим часом уже побіліли, як крейда), та й дивитися крізь подряпані окуляри, либонь, теж не любила — через це по шкірі в неї пішов мороз, отож вона мерзлякувато зіщулилася, відпустила мого барабана й, мовивши тільки: «Але ж і злючка ти, Оскаре!» — кинула на матусю, яка й так не знала, куди сховати очі, докірливий погляд, а тоді облишила мені анітрохи не сонного барабана, крутнулася на своїх низеньких підборах, повернулася до кафедри, видобула з теки інші окуляри — вона в них, мабуть, читала, — рішуче зірвала з носа ті, що їх шкрябонув мій голос, як ото, бува, пошкрябають нігтем віконну шибку, напустила на себе такого вигляду, ніби я осквернив їй окуляри, посадила на ніс, відставивши вбік мізинця, інші, потому вся витяглась, аж усередині в неї щось хруснуло, і, знову сягнувши рукою до теки, оголосила:

— А тепер я зачитаю вам розклад уроків.

Зі свинячої шкіри вона видобула стосик папірців, вибрала з-поміж них один, решту роздала матерям, тобто й моїй теж, і нарешті почала розтлумачувати шестирічним, які вже нетерпляче совалися за партами, що ж то воно за розклад уроків:

— Понеділок: закон Божий, письмо, лічба, ігри. Вівторок: лічба, каліграфія, співи, природознавство. Середа: лічба, письмо, малювання, малювання. Четвер: краєзнавство, лічба, письмо, закон Божий. П'ятниця: лічба, письмо, ігри, каліграфія. Субота: лічба, співи, ігри, ігри.

Фройляйн Шполєнгауер зачитала це нам, як невідворотний присуд долі; цей продукт конференції вчителів народної школи вона озвучила своїм суворим голосом, який не пропускав жодної літери, потому, згадавши про семінарські настанови, «прогресивно полагіднішала», радісно ойкнула й по-педагогічному добросердо вибухнула:

— А тепер, любі дітки, повторімо все це хором. Отже: понеділок?

Орда ревонула:

— Понеділок!

Тоді вона:

— Закон Божий!

Хрещені язичники рикнули: «Закон Божий». Я свій голос пощадив, а натомість вибив ті релігійні слівця на бляшанці.

За спиною в мене хлопці вслід за Шполєнгауеркою горлали:

— Пись-мо!

На це мій барабан відповів двома ударами.

— Лічба!

Знову два удари.

Так Шполєнгауерка задавала тон цієї молитви попереду мене, так тривав далі той крик позаду мене, а я розмірено відбивав собі склади на бляшанці, роблячи гарну міну в тій сміховинній грі, аж поки Шполєнгауерка — вже й не знаю, яка муха її вкусила, — раптом зірвалася з місця, вочевидь розлютившись, тільки ж не на отих бовдурів позаду мене, ні, то через мене щоки її спалахнули гарячковим рум'янцем, то безневинний Оскарів барабан став для неї каменем спотикання, достатнім для того, щоб узятися за барабанщика, який так упевнено відбивав ритм.

— А тепер слухай мене, Оскаре! Четвер: краєзнавство?

Пустивши повз вухо слівце «четвер», я вдарив у барабан чотири рази за краєзнавство, по двічі — за лічбу й письмо, а закону Божому посвятив не чотири удари, як належить, а три триєдиних, єдинорятівних удари.

Однак Шполєнгауерка цього мого відступу не завважила. Їй було однаково осоружне будь-яке гупання в барабан. Вона заходилася раз у раз, як незадовго перед цим, випускати свої геть пообрізувані кігтики, намагаючись раз у раз схопити барабана.

Та не встигла вона й доторкнутися до моєї бляшанки, як я випустив на волю свій скловбивчий крик, і після нього троє аж надто великих класних вікон лишилися без горішніх шибок. Жертвою ще одного крику стали середні шибки. До класу безперешкодно полилося м'яке весняне повітря. Те, що третім криком я знищив і нижні шибки, загалом було вже зайвим зухвальством, просто-таки безглуздою витівкою, бо Шполєнгауерка сховала свої кігтики вже після того, як гавкнули горішні й середні шибки. Замість того, щоб через звичайнісінькі і, з мистецького погляду, досить сумнівні пустощі розправлятися над останніми шибками, Оскар учинив би, бачить Бог, куди розважливіше, якби не спускав з ока Шполєнгауерку, що тим часом рвучко відскочила назад.

Дідько її знає, звідки, яким чудом у неї з'явилася в руках ота різка. Але вона раптом з'явилася, здригаючись у тому самому повітрі класної кімнати, що змішалося з весняним подмухом, і в руці фройляйн Шполєнгауер та різка цвьохнула, голодно, спрагло звиваючись, ласа до шкіри, що репає під її ударами, рада почути власний свист і замінити собою численні фіранки на втіху обох сторін. І вчителька ляскала нею по моїй парті так, що з каламаря фіолетовим язичком вискочило чорнило. А коли я не схотів підставити їй руку, вона вдарила по барабану. Вона вдарила по моїй бляшанці. Вона, ота Шполєнгауерка, вдарила по моєму бляшаному барабану! Навіщо, хто дав їй таке право? Гаразд, коли вже їй так скортіло вдарити, то чому саме по моєму барабану? Хіба позаду мене сиділо мало отих помитих, чистеньких йолопів? Невже це мала бути неодмінно моя бляшанка? Чому саме Шполєнгауерці, яка нічого, ну анічогісінько не тямила в барабанному бою, забаглося здійняти руку на мій барабан? А що то так зблиснуло у неї в очах? Що то в ній засів за звір, якого так розбирала нетерплячка вдарити? З якого зоопарку він утік, якої поживи шукав, за чим гнався?.. І на Оскара найшло, воно його квапило, не знаю вже, з яких глибин підіймаючись, проникаючи крізь підошви черевиків і підошви ніг, пробираючись угору, опановуючи його голосовими зв'язками, примушуючи видати нестямний крик, якого цілком вистачило для того, щоб лишився без жодної шибки увесь отой чудовний готичний собор з такими гарними вікнами, в які потоком лилося, заломлюючись, світло.

Одне слово, я створив подвійний крик, який просто-таки обернув на порох обоє скелець в окулярах Шполєнгауерки. Із брів у неї ледь сочилася кров, коли вона, витріщаючись із тепер уже сліпої оправи, навпомацки відступила назад і, зрештою, почала якось негарно, аж надто