Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"

Соня думає, що ось поїде Костик — і вона матиме час усе зрозуміти. Зрозуміти, чому вона мусить два тижні сумувати і навіщо потрібно іноді відпочивати одне від одного. Соня цілі два тижні думає. Костик їй телефонує і запитує, чи вона за ним сумує. Соня відповідає, що так, сумує. «Я за тобою теж скучив. Да». А на вулиці такий мороз, що від одного лише погляду за вікно млоїть і плісне хімічним депресняком. І вибратися з-під цього пресу неможливо навіть за допомогою солярію і правильно дібраних вітамінів. Соня повертається пізно ввечері крізь парк до Костикової квартири. Чорні скелети атракціонів виглядають кресленнями Соніної депресії в розрізі. Раптом все це крижане пекло сурмить, мов смертельно поранений слон. Чортове колесо зрушило з мертвої точки і зі скреготом потягло свої кабінки в антрацитову безодню. Соня кинулася бігти й подих перевела тільки в ліфті. Ліфт засурмив так само, як і чортове колесо, рушив угору, а Соня подумала, що так, мабуть, перегукуються в морському порту вантажні суда і баштові крани, пускаючи кригою одне одному стогони, як чавунні шайби. Соня глянула вгору — перевірити, до якого поверху добрався ліфт, бо її внутрішній таймер сповістив, що ліфт уже мав би зупинитися. Обшивка ліфта розходиться по шву між стелею й одвірком — з цієї шпари витикається синьо-сіра нога в чорно-бордових саднах, невеличка зеленкувато-жовта рука з чорними плямами зірваних нігтів і клапті закривавленого ганчір’я. Соня прокидається і думає, що, якби вона мала регулярний секс, їй би таке не снилося. Вранці Соня помічає, що з підвіконня їй маячить малиновим вогником столітник — успадкована від бабусі хатня рослина. Соня заплакала й погладила квітку. Дякую, сказала Соня рослині й спробувала продовжити плакати, але не вдалося. Нам з Костиком нема про що говорити, думає Соня. А на сексі стосунки довго не тримаються, це знають всі телеглядачі. Соня уявляє, як приносить Костику теплий обід до масажного кабінету, а Костик ввечері править її підводки до сюжетів, відсьорбуючи смородиновий чай. А потім вони разом, як Чіп і Дейл, рятують застряглий під стелею ліфта труп, котрий оживає в них на руках і залишається вдячним на все життя. І тоді в країну приходять народний президент, соціальне щастя, економічне диво і власний державний газопровід. Костик втрачає роботу, бо всі його клієнти одужують, а Соня втрачає роботу, бо всі новини — добрі і тому більше нема про що говорити, все і так ясно.

І після цього всього Соня ходить на роботу. Костик залишається в горах ще на місяць. «От тільки вся ця політична шобла свої перформанси відгуляє, бабло розпацифістить і полягає по масажних кабінетах, як вампіри по трунах, я одразу повернуся! А краще ти кидай роботу і їдь до мене — пересидимо вибори в горах, як справжні патріоти. З кулеметами!» — каже він Соні по телефону. В горах дуже поганий зв’язок. Потім Соня якось так напивається в нічному клубі, що танцює з усіма, хто її запрошує, і регоче до спазмів, потім виснажливо цілується з кимось в гардеробі, потім вештається хатою і виловлює з осяйного прозорого похмілля думки про самопожертву і вселенську любов до кожної живої істоти, потім пише Костику есемеси «люблю тебе!» і «скучаю!», отримує на них дзеркальні відповіді й відчуває грипозний температурний шторм у скронях. Потім померла Соніна кішка. Соня віднесла кішку на цвинтар. Там, на сміттєзвалищі, біля свіжих могил, ще не запакованих запакованими в труни трупами, розкладався пес. Точніше, пес на морозі розкладатися припинив — до першої відлиги. «Влітку пси помирають від кліщів», — подумала Соня і уявила собі літо. Викупану в сонці й веселках зелень. Кліщі, котрі цього пса вбили, мабуть, іще живі. Скільки з них померло б від інтоксикації, перш ніж вибратися назовні? Може, вони й не збиралися вибиратися ні на яке «зовні» — просто відчували, що з їхнім світом сталося щось непоправне: світ вмирає і забирає з собою його мешканців. Засніжені кущі, засніжене сміття і засніжені могили промовили Соніним голосом: світ замерзає разом зі своїми мешканцями і помирає. Але декому вдається прогризтися до наступного світу.

А потім настає весна, Соня і Костик блукають відталим бузково містом, не знаходячи ані вільних лавочок у парках і скверах, ані вільних столиків у кав’ярнях, ані вільних гойдалок на атракціонах — всі місця під сонцем зайняті.

— Невже нам нема про що поговорити? — запитує Костик Соню.

— Весна, — каже Соня. — Давай говорити про весну. Дивись на бруньки! Мабуть, завтра вранці вже буде листя.

— Он сидить кішка. Ось сидить баба і продає насіння, — заводиться Костик. — Ми так і будемо констатувати все, що нас оточує?

— Можна переживати все, що нас оточує. Але навіщо тоді говорити?

— Слухай, ну можна ж просто поговорити, нормально, без напрягів, навіть не на якісь філософські теми, а про дитинство, наприклад, про життя, про те, як ми жили до того, як зустрілися, про знайомих наприклад. Є ж якісь історії.

— Сенс?

— Що сенс? Сенс такий: мої знайомі — це частина мого світу, мого життя, мого побуту. Якщо тобі нудно про них говорити, значить, тобі нудно зі мною.

— Мені не нудно. Просто я не знаю, що сказати. Твої знайомі — це просто люди. Ти сам обираєш, кого зробити частиною свого світу, а кого — ні, правильно? Є дія. Я її переживаю, коли дію. Коли я дію, я і є дією, немає окремо мене і окремо дії. Коли ми займаємось сексом, я не думаю в цей час, що ось є я, є ти і є секс, яким я займаюся з тобою, а ти зі мною.

— І тобі байдуже, говорю я тобі щось в цей час чи просто мовчки трахаю, да?

— Стоп! Це мої слова! Це я все маю говорити! Я мушу тобі сказати, що нам нема про що говорити, а коли ми познайомилися — було про що. Але… фішка в тому, що ми тоді навіть не чули своїх слів, ми не говорили про щось —