Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Хльосткий, мов удар нагая, звук пролунав позаду й трохи правіше. Стріляли доволі зблизька, що додало Роландові впевненості — якщо він встиг почути звук пострілу, отже, стрілець промазав.

Щось промайнуло за дюйм від його вуха із тим особливим абсолютно ясним свистом: біззззз! Скло вхідних дверей провалилося всередину крамниці. Табличка, що там висіла (У НАС ВІДЧИНЕНО. ЗАХОДЬТЕ, БУДЬ ЛАСКА), підстрибнула й крутнулась.

— Рола… — голос Едді прозвучав так слабенько й віддалено, ніби він щось не дожував. — Роланде, що… хто… УХФ! — Останній вигук означав здивування, бо Роланд так штовхнув його через двері, що той аж розпластався на підлозі, і сам зверху впав на нього.

Не забарилися й нові хльосткі звуки; той стрілець надворі мав вельми потужну й швидкострільну гвинтівку. Роланд почув чийсь вигук: «Чорти тебе забирай, Джеку!» — і за мить озвався скоростріл — та штука, що її Едді з Джейком називали автоматом. Брудні вітрини обабіч вхідних дверей осипалися блискучими скалками. Папірці, що висіли у вітринах, — міські оголошення, гадав Роланд — розвіялися в повітрі.

У бічних проходах між полицями перебувало лише троє покупців, дві жінки і підстаркуватий джентльмен. Усі троє дивилися в бік фасаду — на Роланда й Едді — і на їхніх цивільних обличчях застиг той одвічний, притаманний беззбройним людям, вираз нерозуміння. Іноді Роланд подумки називав такий вираз травоїдним, так, ніби ці люди — та й ті, у Кальї Брин Стерджис, майже нічим від цих не відрізнялися — були не люди, а якісь вівці.

— На підлогу! — заволав Роланд, лежачи поверх свого напівпритомного (і бездиханного вже) товариша. — Заради ваших богів, негайно, всім: ЛЯГАЙ!

Підстаркуватий джентльмен, котрий, незважаючи на тепло в крамниці, був одягнений у картату фланелеву сорочку, впустив банку, яку тримав у руках (на ній було намальовано помідор), і впав долі. А жінки — ні, і тому наступна черга скорострілу вбила їх обох, знісши одній верх голови, а іншій розваливши груди. Жінка з діркою в грудях впала, як мішок з зерном. Та, котрій влучило в голову, встигла зробити два сліпих, непевних кроки в бік Роланда, кров фонтанувала з того місця, де в неї щойно ще росло волосся, мов лава з розбурханого вулкана. Знадвору запрацював другий, а там і третій скоростріл, день заповнився гармидером, повітря над ними ущільнилося від перехресного дзижчання смертоносних куль. Жінка, якій відстрелило верх голови, двічі, немов завершуючи якийсь танок, крутнулася, змахнула руками і врешті повалилася. Роланд потягнувся до кобури і з радістю намацав револьвер на належному місці: надійне сандалове руків’я. Вже на краще. Гра була того варта. Отже, це означає, що вони з Едді сюди потрапили не через тодеш. Ті стрільці їх бачили, і бачили дуже ясно.

Більше того. Вони на них чекали.

— Усередину! — волав хтось. — Усередину, не дайте їм шансу скористатися їхніми пукалками, вперед, у крамницю, ви, придурки!

— Едді, — гаркнув Роланд. — Тепер уже ти мусиш мені допомагати.

— Га?.. — розслаблений, приголомшений Едді дивився на нього одним оком, правим. Ліве в нього наразі запливало кров’ю, що натекла з рани на голові.

Роланд замахнувся і дав йому такого ляпаса, що аж кров бризнула навсібіч з волосся.

— Гончаки! Перестріли нас, хочуть убити! Просто тут!

Чисте око Едді пояснішало. І швидко пояснішало. Роланд відзначив собі, яких зусиль це йому коштувало — не просто очуняти, а з такою швидкістю, та ще й попри той дикий біль, що стугонить зараз у Едді в голові, — і на мить запишався ним. Чисто тобі втілення Катберта Олґуда. Олґуд знову ожив, Катберт повернувся до життя.

— Що тут збіса діється? — гарячково гукнув хтось хрипким голосом. — Скажіть лишень, що воно таке тут, ні-сіло-ні-впало, трапилося?

— Лягай! — відповів Роланд, не озираючись. — Якщо хочеш жити, залишайся на підлозі.

— Роби, що він тобі каже, Чіп, — відгукнувся ще хтось, либонь, той, подумав Роланд, що впустив банку з намальованим помідором.

Роланд поповз по битому склу подалі від дверей, відчуваючи долонями і колінками болючі уколи й порізи скалок, але не зважаючи на них. Куля дзизнула повз скроню. Роланд проігнорував і її. Надворі сяяв літній день. Там виднілися дві бензоколонки з написами МОБІЛ. Біля них стояла стара автівка, можливо, вона належала тим двом жінкам (котрим ніколи більше не знадобиться) або містеру Фланелева Сорочка. Поза колонками й забризканим мастилом майданчиком пролягла провінційна брукована дорога, по той бік якої стояла купка пофарбованих у казенний сірий колір будівель. На одній з них був напис МІСЬКРАДА, на іншій — ПОЖЕЖНО-РЯТУВАЛЬНА СЛУЖБА ІСТ-СТОУНГЕМА. На третьому, найбільшому домі вивіска — МІСЬКИЙ ГАРАЖ. Парковка перед цими будинками теж була брукована (шосейна, як називав це Роланд), на ній стояло кілька машин, одна з них розміром не менша за гарбу. З-за них з’явилося понад півдюжини чоловіків у повному бойовому спорядженні. Того з них, котрий тримався позаду, Роланд упізнав: Джек Андоліні — гидотний помічник Енріко Балазара. Стрілець бачив смерть цього чоловіка, спершу його було підстрелено, а потім його з’їли живцем хижі омари, що водилися на мілинах Західного моря, а ось тепер він зненацька знову вигулькнув тут. Бо безкінечні світи крутяться навколо осі Темної вежі і цей світ — лише один із них. Проте серед них є і справжній світ; той один, у якому те, що минуло, залишається назавжди минулим. Можливо, це саме він, а може, й ні. У будь-якому разі, зараз не на часі цим перейматися.

Підхопившись на коліна, Роланд відкрив вогонь, відбиваючи назад курок свого револьвера жорстким ребром правої долоні; спершу він поцілив хлопців зі скорострілами. Один з них упав мертвим на білу розділову смугу провінційної шосейки, і кров вирувала йому з горла. Другого відкинуло назад, на брудне узбіччя, з діркою між очима.

Тут уже до нього приєднався й Едді, він теж укляк на колінах і натискав курок іншого Роландового револьвера. Спершу промазав принаймні по двох своїх цілях, та й не дивно, зважаючи на його стан. Решта троє гепнулись на дорогу, двоє мертві, а третій верещав:

— Мене підстрелили! Ой, Джеку, рятуй, мені попало в живіт!

Хтось ухопив Роланда за плече, не тямлячи, як небезпечно це робити зі стрільцем, особливо коли той у бойовому стані:

— Містере, що тут збіса…

Роланд швидко зиркнув, побачив чоловіка років сорока у краватці й різницькому фартуху, майнула думка: «Крамар, либонь, той, що пояснював отцю Каллагену, як дістатися до пошти», — а тоді різко штовхнув його назад. Частка секунди, і кров бризнула назад