BooksUkraine.com » Бойовики » Бот. Ґуаякільський парадокс 📚 - Українською

Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

159
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Бот. Ґуаякільський парадокс" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 119
Перейти на сторінку:
ні згадки, і тут — на тобі! — по суті, відразу після бомбардування (якщо взяти до уваги час, необхідний на побудову лабораторії) починають спорудження такого самого комплексу в Еквадорі.

— О’кей, а ампули з пустелі? — не відступала француженка.

Тимур похитав головою:

— Їх замало. Я не знаю, на скількох людей вистачить розчину зі ста п’ятдесяти ампул. На сто п’ятдесят? Більше? Нехай на двісті. Скільки інфікованих ізольовано в психіатричній клініці, де працює твій друг?

— Було триста шість, потім частина померла, але їх досі допроваджують до клініки.

— Отже, триста осіб, — Тимур тицьнув пальцем у Лауру. — І я гадаю, що це далеко не всі. Я не стежив за новинами, тому добре не знаю, що коїлося в Ґуаякілі, але з твоїх слів, Лауро, можна зробити висновок, що протягом тижня не один десяток, а можливо, і сотню цих бідолах перестріляли солдати та спецпризначенці. Скажімо сотня — вважатимемо, що сотню заражених еквадорців солдати розстріляли на вулицях міста, через що «сутінкові» не потрапили до клініки, де зараз відпочивають три сотні їхніх колег. Також цілком вірогідно, що частина інфікованих досі жива та зачаїлася. І таких теж може бути сотня. А порахуймо ще тих, хто через передозування помер упродовж перших хвилин після зараження та чиї тіла сплутали з тілами жертв, що загинули протягом Кривавої П’ятниці. То скільки їх насправді? — чоловік змахнув руками. — П’ятсот? Шістсот? Тисяча? Частину розчину з викрадених ампул боти використали для того, щоб інфікувати учасників проекту — Вілла Ноланда, Кацуро, Ребекку, Ємельянова. А ще чилійські селяни! — він знову замотав головою. — Навіть якщо щось і залишилося, цього однозначно недостатньо для того, щоб заразити півтисячі людей і заподіяти стільки шкоди в Ґуаякілі. Та що я кажу: 2009-го такої кількості наноагентів не було в усьому довбаному комплексі!

Тимур відкинувся на спинку та трохи з’їхав на стільці, жалкуючи, що проказав уголос останню фразу, бо насправді та думка лякала його до чортиків. Він розумів, що американці точно не зважились би будувати в Еквадорі другу «NGF Lab». Водночас Тимур не сумнівався, що нанороботів, яких у серпні 2009-го зберігали в лабораторії, однозначно не вистачило б, щоб інфікувати ту кількість людей, яку, схоже, інфіковано в Ґуаякілі. Заводу немає, але звідкись узялося достатньо наноагентів, щоб на тиждень охопити хаосом тримільйонне місто.

Звідки?

У фантастичних романах про молекулярні нанотехнології нанороботи зазвичай здатні до саморозмноження, тобто вміють копіювати самі себе. Такі молекулярні механізми навіть отримали власну назву — машини фон Неймана, оскільки їх уперше описав угорсько-американський математик єврейського походження Джон фон Нейман. На основі теоретизувань фон Неймана фантасти вигадали гіпотетичний сценарій кінця світу, за яким спроможні до самореплікації нанороботи стають неконтрольованими та, виконуючи програму саморозмноження, починають продукувати самі себе, доки не поглинають всю речовину планети. Тимур міг би припустити, що нанороботи із залишених у пустелі ампул навчилися відтворювати самі себе, розмножилися та якимось чином дісталися до Ґуаякіля. Але це життя, а не фантастичний роман. Теоретично в «NGF Lab» можна було створити молекулярні машини з потенціалом до побудови власних копій, однак для цього їх потрібно спочатку запрограмувати на самовідтворення. Влітку 2009-го Тимур Коршак мав доступ до програмних кодів, які керували і наноагентами, і — на макрорівні — істотами, у чиї голови їх вживлювали, і з нічим подібним не стикався. Нанороботи NB-7ЅG відтворювали б самі себе лише тоді, якби їх цього попередньо навчили. Розглядати гіпотезу про те, що NB-7ЅG через яку-небудь спонтанну мутацію могли навчитися розмножуватися, — це все одно, що припускати, що сині кити чи кашалоти коли-небудь навчаться народжувати танки «M1 Abrams» із заправленими баками та повним боєкомплектом. Цей варіант Тимур навіть не згадував.

— Отже?.. — Лаура зазирнула в обличчя Тимуру, наче чекала, що він от-от озвучить третій варіант.

Українець знизав плечима:

— Отже, ми не знаємо, звідки і як усе почалося. Або… психоістота не поверталася, ми без причини накрутили самі себе, а еквадорці мають справу з невідомим вірусом, бактерією чи просто з першим в історії випадком колективного божевілля.

Психіатр скептично посміхнулася:

— А як же малюнки?

— Вони щось доводять? Таких будівель — сотні в усьому світі.

— А той факт, що «сутінкові» кличуть когось на ім’я Тимур?

— До твого відома, я не єдиний Тимур на планеті. Крім того, ти сама чула, щоб вони когось кликали?

Лаура опустила погляд. Тимур викручувався, чіплявся за соломинку, якої насправді не існувало, і вони обоє це розуміли.

— Саме тому ми летимо, — зауважила француженка, — ми мусимо дізнатися, у чому причина.

Тимур промовчав, так стиснувши губи, що на підборідді утворилась ямочка. Вони полетять — питання вирішене, — але він усе одно вважає це безумством.

Ріно Ґроббелаар подумав, чи не розповісти йому про малюків, які вціліли 2009-го. Він навіть розтулив рота, але в останню мить передумав. Яка різниця? Ті вишкварки давно мертві. На дідька зараз розповідати про те, як він ледь не надув у штани в аеропорту Сантьяго п’ять років тому. І Ріно вивергнув малозмістовну фразу:

— Хе, програмісте, як у тебе все гарно виходить.

— Я більше не працюю програмістом, — заперечив українець.

— Я знаю. Але яка, на хрін, різниця? Бути програмістом — це як народитися калікою: нікуди від того не подінешся.

— Ріно, ти сказав «на хрін»? — погамувавши посмішку, повернулася Лаура.

— Де? — ґевал сконфужено зиркнув на практично порожній пивний келих, немовби натякаючи на те, що він не винен: міцне слівце плавало в пиві, він його ненароком заковтнув, а отепер виплюнув замість відрижки. «То не я, я не бачив, „на хрін“ сховалося за піною!»

— Ти щойно промовив «на хрін».

— Я нічого такого не говорив!

— А як же оте твоє «я тепер ПРЕ-ПО-ДОБ-НИЙ»? — Лаура спробувала відтворити голос Хедхантера: — «Я читаю проповіді та розказую діткам про Бога».

— Відчепись! Тобі вчулося.

— Твоє «преподобний» таке ж саме, як його, — жінка кивнула вбік Тимура, — «я не програміст». Ви що — страуси? Повиймайте нарешті голови з піску, припиніть корчити із себе тих, ким ви не є, й удавати, ніби те, що відбувається в Еквадорі, нас не обходить! У нас попереду багато роботи, і ви потрібні мені такими, якими були 2009-го.

— Це якими «такими»? — єхидно поцікавився Тимур.

— Чоловіками з яйцями, — відрубала Лаура.

XХVI

Увечері, повернувшись до номера, француженка перевірила баланс на банківському рахунку. Залишок становив 3501 євро.

Лаура Дюпре довго дивилася на чотиризначну цифру на екрані свого планшета, не розуміючи, що її непокоїть, доки з глухим щемом у грудях не усвідомила, що грошей у неї залишилося лише на два

1 ... 35 36 37 ... 119
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бот. Ґуаякільський парадокс"