Читати книгу - "Останнє бажання"

— Дозволяю, — промовила врешті. — Хочу вірити, що причина, яка тобою керує, достатньо серйозна. Отож кажи, що тебе сюди привело, Йожаку без обличчя.

— Дяка за дозвіл, — відповів прибулець. — Однак я, болісно вражений звинуваченням у браку поваги, поясню, що йдеться про лицарську обітницю. Мені не можна відкривати обличчя до того, як виб’є північ.

Королева недбалим жестом руки підтвердила, що приймає пояснення. Йожак ступив уперед, хрустячи шпичастим панциром.

— Літ із п’ятнадцять тому, — проголосив він, — твій, пані Каланте, муж, король Роегнер, заблукав на ловах у Ерленвальді. Кружляючи по бездоріжжі, впав з коня до яру і звихнув ногу. Лежав на дні узвозу і кликав допомоги, а відповідало йому лишень сичання змій та виття усе ближчих вовкулаків. Загинув би, річ певна, якби не прийшли йому з допомогою.

— Я знаю, що так і було, — підтвердила королева. — Якщо ж і ти це знаєш, то здогадуюся, що саме ти тоді прийшов із допомогою.

— Так. Лише завдяки мені він повернувся тоді живим і здоровим до замку. До тебе, пані.

— Отож, я маю перед тобою борг удячності, Йожаку із Ерленвальду. Цієї вдячності не зменшує те, що Роегнер, владар мого серця і ложа, вже відійшов із цього світу. Я б радо запитала, як маю сплатити цей борг, боюся однак, що таке питання образить шляхетного лицаря, який складає лицарські обітниці й керується лицарськими звичаями. Адже з цього питання випливало б, що допомога, уділена королю, була не безкорисливою.

— Ти добре знаєш, королево, що вона і не була безкорисливою. Знаєш також те, що я саме прийшов по винагороду, яку пообіцяв мені король за порятунок його життя.

— Ах, так? — Каланте усміхнулася, але в її очах зблиснули зелені вогники. — То ти знайшов короля на дні яру, безборонного, пораненого, здобич змій та потвор. І лише тоді, коли він пообіцяв тобі винагороду, ти прийшов з допомогою? А коли б він не схотів чи не зміг пообіцяти тобі винагороду, ти б його там і покинув, а я досі не довідалася б, де біліють його кості? Ах, як благородно. Безсумнівно, твоєю поведінкою в той час керувала якась особлива лицарська обітниця.

Гамір серед присутніх посилився.

— І ти сьогодні прибув по свою винагороду, Йожаку? — вела далі королева, все зловісніше усміхаючись. — Через п’ятнадцять років? Либонь, розраховуєш на відсотки, які за цей час наросли? Тут не краснолюдський банк, Йожаку. Твердиш, що Роегнер обіцяв тобі нагороду? Що ж, складно його сюди прикликати, щоб він з тобою розплатився. Мабуть, простіше послати тебе до нього у потойбічний світ, а вже там ви з’ясуєте, що хто кому заборгував. Я надто сильно кохала свого дружину, Йожаку, тому не можу перестати думати про те, що могла його іще тоді втратити, коли б він не захотів торгуватися з тобою. Думка про це будить у мені не надто приязні почуття до твоєї особи. Замаскований прибульцю, чи знаєш, що в цю мить, у Цинтрі, у моєму замку і в моїй владі ти такий самий безпомічний і близький смерті, як тоді Роегнер на дні узвозу? І що ти мені запропонуєш, яку ціну, яку винагороду, якщо я пообіцяю випустити тебе звідси живим?

Медальйон на шиї Геральта затремтів і завібрував. Відьми́н швидко зиркнув на Мишовура, зустрів його проникливий, виразно занепокоєний погляд. Ледь хитнув головою, запитально звів брови. Друїд теж заперечив, ледь помітним рухом кучерявої бороди вказавши на Йожака. Геральт не був певним.

— Твої слова, королево, — гукнув Йожак, — сказані для того, щоб мене залякати. І щоб викликати гнів тут притомних шляхетних панів. Зневагу твоєї вродливої доньки Паветти. А основне те, що слова твої неправдиві. І ти добре про це знаєш!

— Іншими словами, брешу як собака.

Уста Каланте склалися в дуже негарну гримасу.

— Добре ти знаєш, королево, — незворушно продовжував прибулець, — що тоді трапилося в Ерленвальді. Знаєш, що врятований Роегнер сам, з власної волі присягнув дати мені те, чого я лишень забажаю. Всіх прикликаю бути свідками того, що зараз скажу! Коли король, вирятуваний зі злої пригоди, відпроваджений до місця неподалік свого почту, вдруге запитав, чого я бажаю, я йому відповів. Попрохав, щоб він пообіцяв віддати мені те, що залишив удома, але про що не знає і не сподівається. І король присягнув, що так і буде. А повернувшись до замку застав тебе, Каланте, в пологах. Так, королево, я чекав п’ятнадцять років, а відсотки від моєї винагороди росли. Сьогодні, дивлячись на прегарну Паветту, бачу, що варт було чекати! Панове і лицарство! Частина з вас прибула до Цинтри, щоби змагатися за руку королівни. Сповіщаю, що ви прибули надаремно. Від дня свого народження, силою королівської присяги, прегарна Паветта мені належить!

Серед бенкетарів почалася колотнеча. Хто кричав, хто лаявся, ще хтось гатив кулаком об стіл, перевертаючи начиння. Держигірка зі Стрепту вирвав ніж із баранячої печені і вимахував ним. Крах ан Крайте, схилившись, намагався виламати дошки з хрестовини стола.

— Це нечувано! — репетував Віссегерд. — Які цьому докази? Докази?

— Обличчя королеви, — гукнув Йожак, простягаючи руку в залізній рукавиці, — найкращий цьому доказ!

Паветта сиділа нерухомо, не підіймаючи голови. В повітрі загусало щось дуже дивне. Медальйон відьми́на рвався з ланцюжка під вамсом. Він побачив, як королева жестом прикликала пажа, що стояв за троном, і шепотом дала йому короткий наказ. Геральт не розчув, який. Звернув, однак, увагу на те, що на обличчі хлопця з’явився здивований вираз і те, що наказ довелося повторити. Паж побіг до виходу.

Колотнеча при столі не втихала. Айст Турзеах звернувся до королеви.

— Каланте, — промовив спокійно. — Він правду каже?

— А навіть як так, — процідила королева, кусаючи губи і шарпаючи зелену стьожку на плечі, — то що?

— Якщо він каже правду, — насупився Айст, — то слід буде виконати обітницю.

— Та невже?

— Чи маю я розуміти, — понуро спитав остров’янин, — що ти так само легко трактуєш усі обітниці? Також і ті, що так закарбувалися у моїй пам’яті?

Геральт, який ніколи не сподівався помітити в Каланте гарячого рум’янцю, вологих очей і тремтячих уст, був уражений.

— Айсте, — шепнула королева. — Це зовсім інше…

— Та невже?

— Ах ти ж сучий сину! — вереснув раптом Крах ан Крайте, зриваючись з місця. — Останнього дурня, який твердив, що я щось даремно зробив, уже общипали краби на дні затоки Алленкер! Не для