Читати книгу - "Відродження"

— Ми завтра ввечері граємо в «Сердитому поні» у Вінтропі. Якщо хочеш, приєднуйся. Будеш гостьовим артистом чи що.

— Ні, я пас. — Я чув їхнього нового ритм-гітариста. На рік молодший за мене, він уже грав краще: «куряче дряпання»[59] виконував, як скажений виродок. До того ж це означало, що вечір суботи я можу провести з Астрід. Так я і зробив. Підозрюю, що тоді вона вже зустрічалася з іншими хлопцями — занадто вродливою була, щоб сидіти вдома. Але вона про це мовчала. І дарувала мені свою любов. То був хороший День подяки. Я не сумував за «Хромовими трояндами» (чи то пак «Лицарями Нормана» — принаймні до назви мені б ніколи не довелося звикати, і це вже само по собі було добре). Зовсім.

Ну. Ви ж розумієте.

Майже зовсім.

* * * * *

Одного дня, незадовго до різдвяних канікул, я забіг у «Ведмежу печеру» в Меморіальному корпусі УШМ на бургер і колу. А коли вже виходив, то зупинився біля дошки оголошень. Серед купи сміття — повідомлень про підручники на продаж, машини на продаж і пошук машини, якою підвезуть туди чи туди, — я знайшов таке:

ХОРОША НОВИНА! «Камберленди» знову разом! ПОГАНА НОВИНА! У нас нема ритм-гітариста! Ми ГАЛАСЛИВИЙ І ГОРДИЙ КАВЕР-ГУРТ! Якщо ти граєш «Бітлз», «Стоунз», «Бедфінґера», «Маккойз», «Берберіанз», «Стенделз», «Бйордз» тощо, тощо, приходь у кімнату 421, Камберленд-хол, і принось свою сокиру. А якщо любиш «Емерсон, Лейк & Палмер» чи «Кров, Піт & Сльози», краще, бл*дь, не приходь.

На той час у мене вже був яскраво-червоний «Ґібсон ЕсДжі», тож того дня після занять я потяг його з собою в Камберленд-хол і там здибав Джея Педерсона. Через вимогу дотримуватися тиші в навчальні години ми грали в стилі «тенісна ракетка» в його кімнаті. А пізніше ввечері врубали гітари в гуртожитській зоні відпочинку. Ми півгодини шкварили рок, і мене взяли в гурт. Він грав набагато краще за мене, однак я до такого звик. Зрештою, свою рок-н-рольну кар’єру я розпочав із Нормом Ірвіном.

— Я подумую над тим, щоб змінити назву гурту на «Гарячих», — сказав Джей. — Як тобі?

— Та можеш хоч «Засранцями з пекла» назвати, головне, щоб у мене був час учитися на тижні й ти по-чесному розподіляв бабки.

— Хороша назва, десь така сама, як «Даґ і гарячі яйця», але з нею нас на шкільні танці не зватимуть точно. — Він простягнув мені руку, я взяв її, і ми по-рокерському поручкалися, наче дохлу рибу брали. — Вітаємо на борту, Джеймі. Репетиція в суботу ввечері. Приходь чи будь, як усі.

У мені багато всього було намішано, але «такий, як усі» в цій мішанині не було. Я прийшов. На два десятки років, десяток гуртів і сотні міст. Я прийшов. Ритм-гітарист собі роботу завше знайде, навіть коли він такий обдовбаний, що ледь-ледь на ногах тримається. У принципі, все зводиться до двох речей: ти мусиш приходити на виступ і бути здатним грати Е з баре.

Мої проблеми почалися, коли я перестав приходити.

V. Плинність часу. Портрети блискавкою. Моя наркозалежність

Коли я закінчив Університет штату Мен (з середнім балом 2,9, ще зовсім трохи — і був би потрапив до почесного списку декана), мені було двадцять два. Коли я вдруге зустрів Чарльза Джейкобза, мені було тридцять шість. Він видавався молодшим за свій вік, може, тому, що востаннє, коли я його бачив, він був худим і виснаженим від горя. 1992-го я на вигляд був набагато старшим за свій.

Я завжди обожнював кіно. У 80-ті я передивився цілий оберемок фільмів, переважно сам-один. Часом я куняв (наприклад, на «Смертельному потязі» — там точно заснути від нудьги можна було), та переважно додивлявся до кінця, байдуже, як сильно я накачувався наркотою, плив на хвилях шуму, кольору й неймовірно прекрасних та скупо вдягнених жінок. Книжки — це добре, і я читаю, скільки треба, а телевізор можна дивитися, коли застрягнеш у номері мотелю в зливу, але для Джеймі Мортона не було нічого кращого за фільм там, на великому екрані. Лише я, попкорн і супервелика «кола». Плюс, звісно, мій героїн. Я брав у кафетерії зайву соломинку, розгризав навпіл і втягував порошок із тильного боку долоні. На голку я не сідав до 1990-го чи 91-го, але зрештою я таки на неї сів. Так роблять більшість із нас. Можете мені повірити.

Що мені найбільше подобається у фільмах, то це те, як непомітно плине час. Ви можете почати шлях разом із якимось нудним підлітком — без друзів, без грошей, галімі батьки — і ось раптом він перетворюється на Бреда Піта в цвіті віку. І єдине, що відділяє задрота від бога, — титр на весь екран, який повідомляє «МИНУЛО 14 РОКІВ».

— Недобре бажати, щоб час швидше минув, — читала нам лекцію мама, коли ми були дітьми — зазвичай коли ми нудили, що хочемо літніх канікул у лютому, або ж чекали, коли вже настане той Геловін. Може, вона й мала рацію, та я все одно не можу позбутися думки, що такі часові стрибки стали б у пригоді людям, які живуть поганим життям, а моє життя між приходом до влади адміністрації Рейґана 1980-го і ярмарком штату Оклахома в Талсі 1992-го було реально поганим. У ньому траплялися провали, і жодних титрів на весь екран. Мені довелося прожити кожен день із тих років, а коли я не міг забалдіти, деякі дні, здавалося, розтягувалися до сотень годин.

Кадри, де різкість поступово наростає, були отакі: «Камберленди» стали «Гарячими», а «Гарячі» стали «Джі-Тоунзами». Нашим останнім виступом у ролі університетського гурту став грандіозний і шикарний випускний бал 78-го у спортзалі Меморіального корпусу. Ми відіграли з восьмої вечора до другої ночі. Невдовзі по тому Джей Педерсон найняв відому в тамтешніх колах вокалістку, яка так грала на саксофоні (тенорі та альті), що вам і не снилось. Її звали Робін Сторз. Для нас вона виявилась ідеальним варіантом, і вже у серпні «Джі-Тоунз» перетворилися на «Робін і Джейз»[60]. Ми стали одним з найдрайвовіших гуртів у штаті Мен. Ми бралися за всі виступи, які могли потягти, й життя було прекрасним.

І тут екран потроху тьмяніє і сцена змінюється.

* * * * *

Через чотирнадцять років Джеймі Мортон прокинувся в Талсі. Не в хорошому готелі,