Читати книгу - "Письменники про футбол"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вибирайте! — промовив, запрошуючи.
Я не змусив себе довго чекати. Взяв пляшку й очікувально подивився на свого попутника. Той витримав паузу, аби підкреслити власну перевагу, зробив довгий ковток і продовжив:
— Якщо підвести живого віслюка до двох копиць свіжого сіна, він неодмінно почне їсти з якої-небудь копиці. Якщо ж це буде віртуальний віслюк, і віртуальне сіно, він не зможе вибрати, з якої копиці йому їсти. І стоятиме вічно голодним. Так ось, я ніколи не був віслюком, віртуальним так точно, тому я прийняв блискавичне рішення, адже в мене з’явилась унікальна можливість зробити те, що нікому не вдалося. Якщо я потраплю до однієї клітки з тими, хто «не розуміє питання», й буду діяти рішуче та нахабно, маю прямий шанс стати героєм. Міліція припинить бійку, але хвилини зо дві в мене буде. Я гонорово попросив «разговаривать со мной на языке, который я понимаю». «Шевченкові вуса» всміхнулись і підвели мене до клітки, в якій сиділи два переляканих підлітки. В останню мить я змовницьки підморгнув тим, хто знав «котра година». Двері клітки за мною зачинились. В приміщенні запала напружена тиша. Всі чекали гладіаторського бою, на восьми квадратних метрах. Коли адреналін сягнув того рівня, коли можна було починати бійку, один із моїх співкамерників чистою українською мовою тихо промовив: «Та ми такі ж розумні як і ти, заспокойся…» І я відразу заспокоївся, на превелике розчарування тих, хто чекав кровопролиття. Через дві години нас усіх відпустили, без пояснювальних записок чи спроб зафіксувати наші особи. Дорога додому була вічною і якоюсь тягучою. Я зустрів товаришів, котрі розповіли, що навіть закидати камінням автобус із росіянами не змогли. Я ж, пишаючись тим, що був затриманий у національній українській бойовій уніформі, думав, що націоналізм — річ, безумовно, потрібна, але має пов’язуватися не з мовою, а з поняттям батьківщини. Ще я думав, що належу до чотирнадцяти найкрутіших хлопців міста. Саме стільки нас було в райвідділі. Так само я думав про те, що, мабуть, перегнув із виявом свого ультраправого націоналізму.
Мій попутник замовк, зосередившись на відкриванні наступної пляшки пива. Відкоркувавши її й зробивши пару ковтків, він сидів, замислившись, ніби час відкинув його в ті далекі роки перебудови. За вікном пробігали поля, будинки, стовпи. Порожні пляшки створювали своїм передзвоном відповідний до настрою музичний супровід.
— Ви знаєте, — повернувшись до реальності, продовжив мій співрозмовник, — я не просто так розповів цю історію. Все-таки доречність міцного словечка залежить від ситуації. І від самого слова. Я навчу вас одному такому німецькому слову. Слово дуже мелодійне й викликає захват у французів. Звучить так: «швайне-гунде». «Г» — як в українському «глід», «е» — як у слові «еврика» — дуже протяжне й наголошене. Вульгарність цього слова надзвичайно велика, оскільки походить воно з простонароддя і в перекладі нормальною, «культурною» мовою спілкування значить «свиняча собака», або «собача свиня», — така собі вегетативна суміш собаки та свині в контексті «пес-сука». Німці вживають цю лайку в крайніх випадках. Так ось, уявіть собі. Я опинився в рідному місті саме тоді, коли «Карпати», через двадцять років після описаних вище подій, вийшли до Ліги Європи. Львів зустрічав «Борусію» Дортмунд. Величезні цифрові таблоїди на вулицях, транспаранти з гаслами, що закликали до перемоги, — все говорило про те, що до цієї зустрічі підготувались завчасно не лише вболівальники. Футбольний дух літав у повітрі, нарівні з голубами. Сидячи у вуличній кав’ярні, я насолоджувався відреставрованим містом і людьми, котрі з біло-зеленими прапорами та штандартами були повсюди. Якоїсь миті до поля мого широкоформатного сприйняття світу в’їхали два автобуси з Дортмунда. Раптом німецькі вболівальники, котрі сиділи всередині, зіскочили зі своїх місць і аж прикипіли до вікон. Їхні щелепи повідвисали, а вирази облич застигли від подиву. Нічого собі! Що, друзі-європейці, не чекали побачити такої краси? Це вам не хухри-мухри! Це визнана ЮНЕСКО культурна спадщина! Я проводжав поглядом автобус, з іншого боку якого стояв дружний хор, виконуючи Гімн України. Хор було чути, проте не видно не лише через обмеженість огляду з автобуса, а й через те, що вулиця йшла з вигином. Автобуси проїздили, хор насувався, і поступово перед очима постало жахливе видовище. Над натовпом, що співав, маяли величезного розміру полотнища червоного кольору. Посередині полотнищ були білі кола з трьома чорними блискавками по центру. Навіть не двома, як у СС. Ось він, націоналізм, ось вони, послідовники принципів незрозумілої символіки! Ось такі земляки…
«Швайне-гунде!!! — вирвалось із моїх легень. — Швайне-гунде», — повторив я вже іншим тоном — тихіше й печальніше.
«Швайне-гунде», — прочитав я по губах в оторопілого німецького вболівальника, що прилип до вікна.
«Швайне-гунде», — пролунала за моєю спиною німецька лайка з невидимих мені уст. Я мимоволі забув, що сиджу в центрі міста. Озирнувшись до людей, що сиділи за сусідніми столиками, побачив лише кивання головою. І жодної краплі осуду за мої нецензурні вигуки. Це не викривлена історія життя. Це не людське невігластво, що не приймає уроків історії, не хворобливе сприйняття символіки крізь призму еміграції, не сприйняття людини, що «заразилась німецьким менталітетом». Це просто швайне-гунде!
Берлін, 04.2011
Переклад із російської Сергія Жадана
САШКО УШКАЛОВ
БУТСИ
— Та ну, — каже Жора, — ходім, у них є настільний футбол.
— Чувак, завтра на уроки, вставати о п’ятій.
— Дві баби, настільний футбол, — канючить Жора.
— Їдь сам.
— Та стрьомно самому, — зізнається Жора й поправляє свої ботано-айтішні окуляри, — ще зґвалтують…
Я дивлюсь на Жору: як справжній кінчений айтішнік, він і так виглядає зґвалтованим. Дивлюсь на нього й… погоджуюсь. Жора миттю бере бомбілу на старих жигулях, і ми їдемо в маркет. Бомбіла має сентиментально-педагогічний настрій. Спершу розказує про свою доньку, що вигнала його з дому. Потім про те, що він уже третю ніч ночує в машині. А далі вчить нас, як жити. Мов, нормально в цій країні існувати не можна.
— Треба красти, — авторитетно заявляє він. — От ви, молодьож, крадете?
— Угу, — буркає Жора, — щодня.
— Балабол, — посміхається бомбіла.
Тоді я дістаю з кишені швейцарський ножичок, відкриваю лезо й серйозно так кажу:
— Отєц, ну, всьо, відкатав. Зара так тіхо стаєш на аварієчки й пішов зі свого транспортного срєдства.
Бомбіла повертає до мене голову, кліпає вицвілими, мов старий настінний килим, очима, і вони тієї миті справді нагадують аварійки авто. Потім він дивиться на мою перочинку глузливим поглядом, пронизливо ірже, як кінь, і… в’їздить у дупу старезному облупленому тролейбусу. Якийсь час сидимо мовчки, аж доки з-за тролейбуса не виходить розлючена баберя в ядучо-зеленій безрукавці. В
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Письменники про футбол», після закриття браузера.