Читати книгу - "Сповідь маски"

ти не переїхав мене!» Я самохіть накинув собі силуване навчання й триб життя. Коли в перервах між заняттями я виходив у місто, то раз по раз ловив запаленими очима зчудовані погляди перехожих. Для людей життя складала череда сумлінних днів, я ж знав, що мене чекає ядуча змора, зроджена з нехлюйства, розбещеності, буття без найменшого уявлення про завтрашній день, і вкрай прокислого неробства. Проте якогось пополудня наприкінці весни в приміській електричці серце моє забилося так швидко, ясно й чисто, аж перехопило подих.

Бо крізь просвіт у натовпі я помітив на сидінні навпроти постать Соноко. Побачив під ще зовсім дитячим чолом її щирі, смиренні, невимовно лагідні очі. Я підхопився з місця. Один із пасажирів, що стояв поруч, відпустив поруччя й рушив до виходу, і я виразно побачив обличчя жінки. То була не Соноко.

У грудях ще калатало. Серцебиття найлегше було б пояснити несподіванкою чи болем, але я таким поясненням не міг спростувати чистоту почуття тієї хвилі. Пригадалося, що я відчув. коли побачив Соноко на платформі вранці дев’ятого березня; відчуття було достеменно таке, як нинішнє і ніяке інше. Схожий був навіть нестерпний смуток.

Цей незначний спогад не виходив мені з голови, і на кілька наступних днів укинув мене в сум’яття. Але чому? Адже я не люблю Соноко, я взагалі неспроможний любити жінку! Та самоаналіз, навпаки, наче збудив опір. Хоч і до вчорашнього дня був єдиним, що лишалось у мені справжнього й покірного.

Отак спогади раптом відновили в мені свої права, і той переворот прибрав виразної форми страждання. «Незначний», два роки тому ніби забутий спогад, наче позашлюбна дитина, що виросла десь, вигулькнув просто перед очима надзвичайно великий. Він не мав ні присмаку «солодкості», який я подеколи витворював з нічого, ні діловитості, яку я пізніше використовував як належний спосіб порядкування, але до найглибших закутків був просякнутий єдиним, виразним смаком — страждання. Якби то було каяття, можна б удатися до якогось із способів, що їх відкрили численні попередники. Але те страждання не було навіть каяттям, просто неймовірно виразною — немов бачена згори, з вікна, посічена безжальним літнім сонцем вулиця — мукою.

Певного хмаристого пополудня дощового сезону я завітав у справах до малознайомого району Адзабу і, йдучи вулицею, почув, як хтось гукає мене ззаду. Соноко. Коли я обернувся й побачив її, то вразився менше, ніж в електричці, коли прийняв за неї іншу. Я почувався так, ніби та випадкова зустріч щось цілком природне, ніби я усе знав заздалегідь. Ніби вже давно уявляв цю мить.

Вона була в платті без прикрас, хіба що мереживо на вирізі коміра, з візерунком із квітів, як на шпалерах, і не мала в собі нічого від статечної заміжньої жінки. Певно, вона поверталася з розподільчого пункту, бо в руці тримала цеберко; за нею йшла стара з таким самим цеберком. Стара пішла попереду, а ми неквапом рушили, розмовляючи на ходу.

— Ти щось наче схуд.

— Так, роботи багато перед іспитами.

— Он як! Треба відпочивати — здоров’я дорожче.

Ми трохи помовчали. На прогалини між уцілілими від пожеж особняками падало сонячне проміння. З дверей кухні одного з них вийшла, незграбно перевалюючись, мокра качка й пішла, крячучи, перед нами вздовж канави. Я почувався щасливим.

— Що ти зараз читаєш? — поцікавився я.

— З літератури? «На любов і смак»… А ще… Я згадав назву модного роману.

— Отой, з голою жінкою? — перепитала вона.

— Що? — мене заскочили зненацька.

— Та ні, там такий малюнок на обкладинці!

Два роки тому вона не вжила б у розмові зі мною слів «гола жінка». Що Соноко вже не та, колишня, я відчув до болю виразно з цієї дрібнички.

— Мій дім отам, за рогом.

Пригнічений, що треба розлучатись, я опустив очі. Мій погляд впав на цеберко. В ньому зблискувала на сонці, мов шкіра засмаглої купальниці, паста-конняку.

— Не тримай конняку на сонці, зіпсується.

— Авжеж, дбайливість — найголовніше! — відказала вона трохи в ніс.

— То прощавай!

— Щасти тобі! — Вона повернулася, щоб іти, але я зупинив її запитанням, чи не збирається вона до своїх. Соноко невимушено відповіла, що найближчої суботи думає завітати туди.

Вона пішла, а я раптом звернув увагу на суттєву деталь, якої досі не помічав. Сьогодні вона виглядала так, ніби простила мене. Але за віщо? Чи можлива зневага гірша, ніж ця великодушність? А якби мені ще раз відчути її зневагу, може, це полегшило б мої страждання? Я не міг дочекатися суботи. Кусано напрочуд вчасно повернувся додому з Кіото, де навчався в університеті.

У суботу ввечері я завітав до Кусано і саме розмовляв з ним, аж раптом… Я не повірив власним вухам, бо почув звуки роялю. Ті звуки вже не були незрілі, вони були розкішні, плавні, повні, блискучі.

— Хто це?

— Соноко. Вона якраз сьогодні в нас, — відповів Кусано, нічого не підозрюючи. Страждання зроджувало в моїй душі спогади. Те, що добросердий Кусано жодним словом не прохопився про мою ухильну відмову, пригнічувало мене. Я хотів дістати свідчення того, що Соноко хоч трохи страждала тоді, шукав бодай якоїсь подобизни власному нещастю. Та ось «час» зарунився бур’яном між Кусано, мною й Соноко, і потамував зовнішні ознаки почуттів — будь-якого свавілля, будь-якого удавання, будь-якої ніяковості.

Рояль умовк.

— Піду, запрошу її до нас, — зрозумів Кусано мій настрій.

І ось Соноко з братом увійшла до кімнати. Ми втрьох теревенили, безглуздо сміялися із спільних знайомих в міністерстві закордонних справ, де служив її чоловік. Мати покликала Кусано, і він вийшов; ми залишилися з Соноко наодинці, як і того дня два роки тому.

Зовсім по-дитячому вона стала хвалитися, як її чоловік докладає зусиль, аби дім Кусано уникнув реквізиції. Мені й раніше подобалися її хвалькуваті оповідки. Надмірна скромність, як і надмірна зарозумілість, позбавляє жінку принадності, але похвальбам Соноко простодушність і почуття міри надавали безневинної приваби.

— Слухай, — раптом згадала вона. — Я давно хотіла тебе спитати, та все якось не випадало. Чому ми не побралися? Коли ти відповів на братового листа, я нічого не могла второпати. Цілісінькі дні думала, та марно. І досі не розумію, чому не могла б вийти за тебе. Не розумію… — Немов трохи сердито, вона повернулася до мене ледь нарум’яненою щокою, потім опустила очі й додала, наче прочитала з книги: — Я що, не подобалася тобі?

На відверте запитання, висловлене діловито, ніби на допиті, душа моя відгукнулася жорстокою і жалюгідною радістю. Але та неподобна радість умить обернулася мукою. Не проста то була мука. До