Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Вселенський (Константинопольський) патріархат позитивно відреагував на прохання президента та парламенту України надати об’єднаній українській православній церкві статус автокефальної. У жовтні 2018 року він визнав недійсним рішення від кінця XVIII століття щодо перебування Київської митрополії в управлінні Московського патріархату, таким чином процес надання автокефалії набув незворотного характеру. Незалежна від Москви Українська помісна православна церква має стати третьою за розмірами у світі після Російської та Румунської православних церков; одночасно РПЦ може втратити третину своїх парафій на території України[195].

Російська православна церква має давні традиції ультраконсерватизму та антимодернізму, недовіри до західної демократії та прав людини, протидії глобалізації, проявів антисемітизму. Алєксандр Вєрховський описує ксенофобію кліру РПЦ, що виявляється у твердженнях про всесвітню «жидомасонську» змову, антисемітизмі, проповідях проти західного лібералізму та глобалізації, врешті, у мілітарних проявах «російського православного церковного фундаменталізму»[196]. Православні фундаменталісти-добровольці прибувають на Донбас, аби воювати пліч-о-пліч із російськими маріонетками, отримавши перед цим або вже після прибуття благословення від священиків РПЦ[197].

«Позитивні спогади про минуле царської Росії, — пише Ларуель, — створюють безпрецедентний поштовх для процесу міфотворчості довкола “Новоросії”»[198]. «Російська православна армія», «Імперський легіон», козачі роти та білогвардійці-націоналісти, як-от Ґіркін, мають тісні стосунки з РПЦ. Інтелектуальне тло для підйому впливового православно-монархічного націоналізму з’явилося у 2012–2013 роках завдяки Російському інститутові стратегічних досліджень (рос. РИСИ), який до 2009 року контролювала Служба зовнішньої розвідки Росії. Користуючись фінансовою підтримкою російського православного фанатика і олігарха Малофєєва, цей аналітичний центр підготував стратегічний документ, що опинився в розпорядженні московської опозиційної «Новой газеты»[199]. Вплив РИСИ можна зауважити на телебаченні, в російському парламенті, президентській адміністрації, збройних силах та спецслужбах. Директор інституту Леонід Рєшетніков та керівник його «українського» відділу Тамара Гузєнкова — православно-монархічні націоналісти й українофоби, антисеміти та гомофоби[200]. Варто додати, що Ґіркін працював охоронцем у Малофєєва, який до того ж мав близькі зв’язки із Сергієм Аксьоновим[201]. Для цієї націоналістичної когорти українці є «квазінародом», їхня мова створена австрійцями та поляками, аби нашкодити Росії, Україна — це штучне утворення і держава-банкрут, а насправді існує лише «Малоросія». «Навіщо нам з Україною [...] порівнювати себе? — заявив 2016 року прем’єр-міністр Мєдвєдєв. — Я просто про те, що там ані промисловості, ані держави не існує»[202]. РИСИ рекомендував керівництву РФ лінії поведінки, подібні до пропозицій Дуґінових євразійців, — скажімо, потайки фінансувати проросійські групи в СНД та проникати в офіційні державні структури сусідніх країн.

В аналітичних документах російських спецслужб і націоналістичних осередків Україну зображають як країну, населену російськомовними і «малоросами», які прагнуть опинитися в обіймах матінки-Росії. Насправді це бачення існує лише в уяві самих «експертів», сформованій витягами з російських і радянських історичних книжок та їхніх власних публікацій. Співробітники РИСИ, як і ФСБ, помилково вважають, що українці та росіяни — один народ, применшують українську опірність до російської гібридної війни, перебільшують пропутінські та антиукраїнські настрої на сході та півдні України і, крім того, цинічно певні, що європейців можна купити дешевими енергоносіями.

Путін і силовики геть помилково тлумачать українські реалії, позаяк їхні радники стверджували, що прозахідні настрої маргінальні й спровоковані жменькою «профашистських» мігрантів із заходу України. Так само хибними були висновки російських політтехнологів про Україну на виборах 2004 року, але, схоже, у Кремлі та його аналітичних структурах так нічого й не навчилися.

Існують переконливі свідчення впливу російського націоналізму на президента Путіна. Росія, за словами Путіна й інших російських лідерів, мусить іти унікальним шляхом розвитку, оскільки вона — євразійська цивілізація, яка не є ні європейською, ні азійською, проте перевершує Захід. Ідеалізація Заходу наприкінці 1980-х і в 1990-х роках перетворилася на заздрість і ненависть до нього, тож Путін пообіцяв захистити Росію від гаданого нав’язування їй чужих західних цінностей[203].

На початку 2000-х років владу в російській державі здобули силовики, які потерпають від ностальгії за СРСР та радянською владою і прагнуть, аби їх поважали в усьому світі; Криштановская та Байт називають їхню систему влади «мілітократією»