Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

— Легко сказати… — усміхнувся Вадим. Йому несподівано сподобалося прохання. Власне, не саме прохання, а та витончена форма, в яку увібрав його семирічний прохач. — Я, розумієш, пейзажист, а не портретист, — сказав і спохопився: не зрозуміють. Пояснив: — Я пишу — ну малюю — природу. Скажімо, ліс, річку, будиночки всілякі, корівок, — він десь чув, що зменшувано-пестливі суфікси у розмовах з дітьми сприяють взаєморозумінню. — А людей, брате мій, не люблю… — Виправився: — В розумінні малювати не люблю.

— Не вмієте?

Відверте презирство у голосі співрозмовника вразило Вадима.

— Чому не вмію? Ще й як умію! Я ж ясно сказав: не люблю. Ну як тобі пояснити? Ти в школі вчишся?

— У другий клас перейшов.

— Отож-то. Молодець. Ось, наприклад, писати палочки — чи що ви там пишете? — ти любиш?

— Ні-і…

— Розумію тебе, брате, — Вадим входив у смак, сам собі подобався: такий собі Песталоцці. — А рахувати? Арифметику?

— Ні-і…

Вадим дещо розгубився.

— А географію? — він не пригадував, що вивчають у першому класі, та й не знав: з тих реліктових пір, як він сам перебрався в другий і пішов далі, Міністерство освіти не дрімало: програми, кажуть, мало не щороку міняються.

Новоспечений другокласник був, однак, упертий:

— Ні-і…

Вадима осяяло:

— Ну а фізкультуру? Виявилося — влучив.

— Ще й як! — пожвавішав хлопчик.

— Відмінно! — Вадим знову відчув себе Песталоцці. — Писати і рахувати не любиш. Але вмієш: доводиться. А любиш фізкультуру. Так і я. Природу малюю з задоволенням, а людей не хочу.

— Буває, — по-дорослому погодився хлопчик, співчуваюче зітхнув. — Отже, не намалюєте?

— Вибач, брате.

— Тоді ми почалапали, — старший не без зусилля відчепив долоню свого мовчазного шмаркачика від власних трусів і бережно стис її у своїй. — Гаразд?..

— Чалапайте, чалапайте, — полегшено мовив Вадим.

Він ще трохи подивився, як вони біжать високою густою травою: у молодшого тільки голова стирчить з-під зеленої стіни, гойдається з боку в бік, а старший на бігу схилився над ним, шепоче щось: може, каже про невмійка дядю-художника, який не любить людей малювати. А дядя-художник уже забув про співрозмовників, розвернувся до етюдника, олівцем на картон замахнувся… І раптом обмер. Натури не було.

Тобто натура, звичайно, була, але не вся. Поле було. Кущі і дерева, що помічали звивисту стрічку річки, росли, як і раніше. Лінія електропередачі справно гнала струм по дротах звідкілясь і кудись. Споруди на видноколі виднілися. А ось квіти — центр етюда! — зникли. Геть. Ніби і не цвіли.

Запахло містикою.

Як і годиться у таких випадках, Вадим потягнувся, щоб кулаком очі протерти — хутчіш машинально, ніж за необхідністю: на зір не скаржився. Але вчасно отямився, крутнув голову назад: де ці двоє? А обох і сліду немає. Зникли у траві за всіма законами диверсійних дій.

Було’ зрозуміло: очевидна диверсія. Теракт. Двоє малоліток, юні розвідники чи — зрозуміліше і зручніше Вадимові — мерзотні шпигуни-провокатори відвернули його увагу, затіяли дурну і тривалу розмову, а основні сили ворога тихо обірвали всі квіти.

Містикою вже не пахло.

Вадим здивувався: як же він нічого не чув? Індіанців Вони, чи що, найняли? Ірокезів, делаварів, сіу? Вожді червоношкірих, дідько б їх ухопив…

Але така винахідливість! Це вам не відро з водою, тут видно руку (вірніше — голову!) талановитого організатора. Мислителя. Хто він? Один із “адідасів”. Навряд. Нахабні, самовпевнені, розпещені. Дівчина і малюки відпадають, очевидно. Значить, є ще хтось. Мозок клона. Подивитися б на нього.

До речі, в тому, що подивитися вдасться, а точніше — доведеться, Вадим не сумнівався. Нас багато, сказав “адідас”. Шестеро відомі. Хто ще? І що чекає його через годину? увечері? завтра?..

Життя обіцяло бути вже не неспокійним — важким. Це Вадимові не подобалося.

Він не полінувався, дійшов до місця, де десять хвилин тому росли квіти. Помітно було, що росли. Диверсанти не просто зірвали їх — нахабно і поквапно, але акуратно зрізали стебла, зрізи які рівні! — і понесли з собою. Поставлять удома у вази з водою на радість бабусям і дідусям: мовляв, які внучата турботливі. І не без почуття прекрасного…

Пейзаж було зіпсовано, але Вадим уперто гнав олівець по картону. Сам як слід не розуміючи, кому і що він доводить, писав етюд без квітів, хоча заради них сюди і прийшов. Якби він не був такий сердитий, то подумав би, проаналізував би свою дурну поведінку, дійшов би ясного і сумного висновку, що його тридцять нічим не відрізняються від їх п’ятнадцяти. Чи навіть семи. Що впертість рідня дурості і давно треба було б поміняти місце, не губити час, не втрачати дефіцитних фарб. Але злість сліпа, і Вадим не хотів розмірковувати, несамовито шльопав пензлем по картону, писав етюд під назвою “Пейзаж без квітів”. Злість роботі не заважала, і етюд, як не дивно, виходив.

Вадим охолов і, поступово набуваючи здатності міркувати, спершу думав тільки про помсту. Дуже хотів помститися. Можна було піймати кого-небудь (наприклад, “адідасів”) і відлупцювати безжалісно. Чи зв’язати і розфарбувати гуашшю. Можна було піти до батьків доморослих ірокезів і поскаржитися. Можна було…

Втім, єдиний варіант — розумний, гідний дорослої і мудрої людини — Вадим швиденько визначив: не звертати уваги. Терпіти, однак бути напоготові. Дідько з ними. Награються — і набридне.

У такому ліричному настрої Вадим зібрав своє хазяйство і, несподівано задоволений роботою, почалапав додому. Після обіду гуляв околицями, шукав натуру для майбутніх етюдів. Весь час, проте, був у напрузі: чекав каверзи. Або Вони видихалися, або в їхні плани не входили тотальні дії, бо під час прогулянки нічого не сталося, і Вадим щасливо — він уже так вважав! — повернувся на дачу, коли стало смеркатися, попив чаю з полуничним варенням, знайденим у шафі, подивився по старенькому дідівському “Рекорду” програму “Час” і молодіжну передачу “Ану, дівчата!” і завалився в ліжко. Ранок від вечора не поганіший — давня