Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

— Так, бо про те. що вас цікавить, мені нічого не відомо.

Не встигла навіть до кінця договорити останнє слово, як відчула сильний удар в шию: один, другий. Третій припав по голові. Раптом мені запаморочився світ, стемніло в очах. Впала із стільця хотіла підвестись, але мене, збили ногами: в живіт бив штурмбанфюрер, а в спину — слідчий, і я знепритомніла. Скільки пролежала, не знаю. Отямилась від холодної води — щедро хлюпали з відра на голову. Ледве підвелась на ноги. В голові і животі відчувала нестерпний біль, а в серці росла тривога. Так, не страх, а саме тривога, Я смерті не боялась. Я потерпала, що від тортур втрачу рівновагу, свідомість і в такому стані можу сказати те, чого не маю права розголошувати. Та це був тільки початок мук, яких мені довелось зазнати багато разів. Незважаючи на тортури, гітлерівці так нічого й не добилися від мене, бо я навчилася ховати свої думки, переконання, настрої і, як мені здається, вдало видавала себе за ту, якою тут була відома офіційно. Я докладала всіх зусиль, мобілізовувала всю свою волю, щоб витримати, вижити, не впасти духом, не розкиснути і нічим не видати себе й своїх побратимів, котрі тут працюють. Очевидно, допомагали мої тривкі ще нерви. А слідчий справді був винахідником тортур, Особливо коли він у відсутності Вельгера сам допитував. Крім звірячого грасування кулаками й чобітьми, він примушував мене сидіти до знепритомніння на ніжці перекинутого стільця із закритими очима, відкритим ротом та розкинутими руками, або ж годинами ходити навприсядки. Так, цей фашист умів фізично й морально нищити людей, вивертати їм душу. Перебуваючи в камері чи на допитах, навіть в найважчі хвилини, тоді, коли я думала, що вже настав кінець, я не забувала, хто я і чого опинилася в цій країні…

Після розмови із Зіною Григор’єв запропонував:

— Поки що житимете нелегально в надійних людей. Відпочинете трохи після фашистських тортур. Треба почекати, доки не зміняться обставини, що склались у зв’язку з вашим арештом і викупом з тюрми. Така вказівка Центру. Згодом знову виконуватимете завдання радянської розвідки в тилу фашистів.

У Татрах вирувала хуртовина. Невелике гірське село Балаш, здавалось, геть засипане білим, м’яким снігом. Наметені гриви химерами звисали з дахів. Ледь помітна стежка вела до будинку біля високої скелі на околиці. Тут ще з ночі розташувався штаб загону особливого призначення. Щоб уникнути переслідування карателів, люди вимушені були залишити лісовий табір.

Морський, що вже встиг відігрітись у хатньому затишку, повідомив про одержання нової радіограми з Центру.

В ній пропонувалося: негайно зайнятись угорськими військовими частинами, розташованими в районі діяльності загону; вивчити ставлення до перемир’я між Радянським Союзом і Угорщиною захоплених загоном угорців;, підготувати й заслати людей в угорські частини, що продовжують перебувати в складі німецької армії, для підготовки розкладу цих частин, переходу на бік партизанів і Червоної Армії. Проводити розвідувальну й диверсійну роботу проти гітлерівців. Добуті розвідувальні дані військового характеру доповідати без затримки.

— Григорію Миколайовичу, — звернувся Морський до комісара, — мабуть, займешся цією справою ти, адже керуєш політичною і розвідувальною роботою. Тобі, як то кажуть, і карти в руки. Підключи до завдання розвідників Світлова, Артинського, групи захоплення Володимира Нінахова та Василя Чекіна…

Григор’єв підійшов до столу, взяв радіограму, мовчки прочитав, дістав сигарету. Але перш ніж прикурити, підніс вогонь запальнички до радіограми. Золотисто-сизий клапоть полум’я захитався в його руці над бляшанкою з недокурками. Він про щось зосереджено думав, поки догоряв папір, а потім тихо, немов сам до себе, сказав:

— Усе зрозуміло. Сьогодні ж займусь підготовкою.

…Морозної ночі Володимир Нінахов з дев’ятьма партизанами вирушив у район Банської Бистриці. З групою радянських бійців на операцію йшли словаки Рудольф Ключар, Лацо і Яиош Кураші, Францішек Паловскі. В селі Сасовській Долині від місцевих жителів розвідники дізналися, що за кілька кілометрів від Банської Бистриці в селі Сасово розквартировано угорську військову частину з штабом і транспортом…

Настав світанок. Далі просуватися було неможливо, Нінахов наказав людям замаскуватися й чекати ночі. Коли короткий зимовий день згас, у горах здійнялася хурделиця. Розвідники переодягнулись у білі маскувальні халати і рушили. Невдовзі дісталися до села Сасово, Тут до групи приєднався провідник-розвідник Еміль Лихий, місцевий словак, що добре знав кожний сільський закуток. Він грунтовно доповів про гарнізон угорців, котрий належав до 22-го полку 3-ї піхотної дивізії.

— Спробуємо непомітно пробратися через село до штабу, — сказав Нінахов. — Треба захопити одного-двох офіцерів.

Під молодими ялинками неподалік шляху залишили охоронний пост Сапронова з кулеметом. Далі рушили Нінахов з Емілем Лихим та п’ятірка розвідників. Йшли тихо, ланцюжком, дотримуючись обережності, певної відстані. Село спало. У вікнах — ні іскринки.

В центрі натрапили на чотирьох солдатів.

їх знешкодили, при тому дізналися пароль в гарнізоні. На шляху до штабу була й коротка сутичка, на цей раз із двома солдатами. Обійшлося без пострілів. Угорців пов’язали і поклали «спочити» з кляпами в роті.

Гарнізонний штаб містився на околиці Сасового у великому будинку з мансардою. Хоч як обережно йшли розвідники, однак їх почула варта.

— Хто йде? — пролунав у нічній тиші окрик угорського солдата, клацнув затвор гвинтівки.

— Свої, — відповів по-німецькому Володимир Свита.

— Пароль?

— Балатон.

До штабу в’юнився вузький провулок. Щоб пройти до нього, треба було обминути дві машини — вантажну й автобус. Та несподівано з-за транспорту вийшло двоє вартових з автоматами.

— Стій, хто йде? — пролунало знову.

І знову Свита назвав пароль.

Вартових обеззброїли, зв’язали, заткнули їм роти і наказали лежати.

До будинку з мезоніном лишилося кілька десятків кроків. Знявши на штабному ганку в такий же спосіб ще двох вартових, Нінахов залишив бійця Іванова біля дверей. Безшумно пробралися в сіни. Тут причаїлись з автоматами Еміль Лихий, Лацо Кураші. Командир групи Нінахов, Свита і словак Рудольф Ключар раптово виросли на порозі кімнати, в якій перебували штабні офіцери.

— Руки