Читати книгу - "Один в океані"

у тому, що я не знаю, чи правильно держуся курсу за компасом і справді пливу, відхиляючись на захід, чи, може, просто збільшилось відхилення стрілки компаса. Останнє призвело б до того, що я опинився б набагато південніше, ніж потрібно. Точне визначення широти могло б розвіяти мої сумніви, але швидкість човна так важко виміряти, що я практично не в змозі прокласти гаданий курс «Єретика». Мені здавалося, що за день «Єретик» проходить 80 миль (згодом я узнав, що це була неймовірна, безглузда думка) або навіть і більше (що було цілковитою маячнею), і, отже, найголовніше зараз — триматися між 17° і 18° північної широти. Якщо я йду правильним курсом, то завтра досягну 20°20? північної широти. Який чудовий пасат! Я, очевидно, перебуваю на 26°40? (насправді я перебував приблизно на 18° західної довготи). Значить, лишається пройти ще 33° на захід, тобто близько 1700 миль. За день я проходжу 80 миль — отже, 1700–1800 миль я пройду за 22–23 дні».

Згодом я додаю: «Все мусить так і бути, коли й надалі дутиме сприятливий вітер. Хіба ж я гірший мореплавець, ніж Христофор Колумб!»

Ох, оця самотність! У той день, коли я зробив цей характерний запис, ти мене не на жарт занепокоїла! Я чудово розумію різницю між самотністю й ізольованістю. В нормальних умовах завжди можна покінчити з ізольованістю. Для цього досить вийти на вулицю або подзвонити по телефону, щоб почути голос друга. Інакше кажучи, ізольованість можна «ізолювати». Але самотність! Цілковита самотність нестерпна. Горе тому, хто самотній! Мені здається, що навколо мене — безмежна самотність, яка налягла з усіх боків і тисне на моє серце й душу.

«Сьогодні, 1 листопада, я досяг 20° північної широти і звернув праворуч. Я прямую на захід з невеликим відхиленням на південь. Але відхилення все ж є. Постараюся піднятися на кілька градусів угору. Міняю галс — вітрило переміщується з правого борту на лівий. Якщо нічого не станеться, воно залишиться в такому положенні аж до прибуття на Антільські острови.

Мушу сказати, що я зовсім перестав керувати човном; закріпив руль так, щоб мій курс точно відповідав показам компаса, і вже не торкався стерна ні вдень ні вночі. Тільки коли-не-коли, приблизно через кожні дві години, треба було легенько натиснути на румпель, щоб скерувати човен на правильний курс, од якого він трохи відхилявся.

Вночі я спав у постійній вогкості; вона не зникала навіть удень. А проте я спав по дванадцять годин на добу. Можуть спитати, як міг я стільки спати в таких умовах? Можливо, я спав тому, що довіряв своєму човну. Тепер я вже знав, що «Єретик» витримає натиск хвиль, які весь час сунули на нього звідусіль. Я знав, що коли навіть величезний страхітливий вал упаде на човен, то хоч це й буде небезпечно, він ніколи не перевернеться. Я дотримувався простої, але втішної логіки: якщо зі мною нічого не сталося вдень, то чому повинно статися вночі?

Вночі я ніколи не вкривався з головою. Насунувши брезент по шию, лежачи горілиць, я засинав під небесним зоряним шатром… Ніколи більше я не бачив такого феєричного зоряного неба, як в Атлантичному океані. Зоріли зорі. Час від часу мені світив небесний нічник — місяць.

Дме постійний і спокійний пасат. Читати багато я не наважуюсь: боюся, що не вистачить батарейок, а що я тоді робитиму без них? Напруга їхня помітно зменшилася. Доведеться економити світло.

Щодня я роблю одні й ті ж обчислення і кожного разу одержую дуже оптимістичні результати, які ніби кажуть мені: десь 23 листопада ти ступиш на землю, десь 23 листопада ти ступиш на землю, десь… Мені здається, що я вже досягнув 27°30? західної довготи. Кількість птахів помітно зменшилася, риба ловиться трохи гірше. Доводиться витрачати на ловлю більше часу: близько двох — двох з половиною годин щодня. Досі я ще не зустрічав саргассових водоростей. А втім, воно й зрозуміло: адже я навмисне відхилився на південь, щоб з ними не зустрічатися. Я помітив, що широта моя змінилася, бо зараз найкраще чути французьку радіостанцію Дакара. Довгота теж: в ефірі стало чути американські радіостанції. А взагалі в ефірі над Атлантичним океаном панують дві нації — англійці і росіяни.

Неділю 2 листопада я навряд чи забуду, — в цей день я мало не став жертвою власної необережності. «Та чи міг я зробити інакше?» записую в щоденнику. Звичайно, міг.

Ось уже кілька днів я почуваю себе гірше. Від незвичайної їжі і постійної вологості на тілі в мене з'явилися дрібні, дуже болючі прищі, які завдають мені справжніх мук. Щоб не ятрити їх, я намагаюся завжди спиратися на єдину надувну подушку. І ось через якийсь необережний рух вона впала за борт. Коли я помітив це, подушка вже відпливла на кількасот метрів од човна. Я спустив вітрило, кинув за борт плавучий якір, пірнув і поплив до неї. Плавець я непоганий, і через кілька хвилин подушка була у мене в руках. Але який жах охопив мене, коли, повертаючись до «Єретика», я помітив, що він оддаляється від мене, і, незважаючи на всі мої зусилля, відстань між мною і човном збільшується! Плавучий якір, цей водяний парашут, чомусь не розкрився і плив на хвилях, наче ганчірка. Ніщо не спиняло човна, і його несло все далі й далі. Я так втомився, що вже не в змозі був наздогнати втікача… Ще б трохи — і «Єретик» плив би далі без мене…

Перед запливом через Ла-Манш у 1951 році я почував себе дуже добре і міг без відпочинку пливти двадцять одну годину. Але тепер я був таким кволим і знесиленим після стількох злигоднів та багатьох днів цілковитої нерухомості, що не зміг би довго протриматися на воді. А тому, кинувши свою надувну подушку, я щосили поплив кролем. Присягаюся, що навіть під час змагань з Буато-старшим в Лас-Пальмасі я напевно не розвивав такої швидкості! Спочатку відстань між човном і мною помітно зменшилася, але потім у мене вистачало сил тільки на те, щоб підтримувати цю відстань.

Раптом «Єретик» уповільнив хід. Я підплив до нього і насилу здерся на борт. Виявилося, що якимось чудом стропи