Читати книгу - "Король стрільців"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Врешті відвернувся.
— Вже з’їв?
— Еге.
— Втри собі писок.
Василько замашисто шурнув ліктем від вуха до вуха.
— І камізельку!.. Ади, як замазався. А то хлоп!.. А на скрині то хто насвинив?
Василько набурмосився й винувато здряпував нігтем білі бульбочки сметани з камізельчини.
Мама простягнула шорстку порепану долоню й ласкаво погладила русяву маківку.
— Най… Не свари на нього. Таке мале…
Василькові зібгалися губи в нульку-підкову: йому завжди збиралося на плач, як батько його лаяв, а мама жалувала.
Мама встала, підгорнула скирту подушок у сорокатих пішвах і добула з-під верети окраєць великодньої паски. Засохлий, кришки з нього сипалися, шкіра відставала; паска ніби світла, та м’якушка сіра (борошно із зіллям було), але мамуня цілий тиждень ховала її під веретою, щоб Василько мав перший раз у поле. Завинула паску в льняну хустину і встромила дитині за пазуху.
— Аби все з’їв…
Василько туцнув щиколотками до очей, а насуплені щічки позацвітали маком. Збентежено сховав чоло в мамину пазуху.
— Мамо!
— Га?
— Мамо…
— Та ну!..
— А я… а я… я собі там зроблю вербове свистало.
— Добре, кицюню, добре.
— І трубу з вільхи, і деркач!
— Зробиш, зробиш…
— А на Зелені свята, як замаю корови, то ви мені купите гармонійку?
— Ая.
Василько гицнув собі на радощах — ото добре! — брикав по світлиці, якби його хто на сто коней посадив. Мигали зелені, від трави, латки на полотняних штаненятах, а босі ніжки тупали, дріботіли й безжально рвали золоту весняну пряжу, що снувалася по намащеній глиняній долівці.
— Гур-ра!
Він же тепер не що-небудь — хліба вже даром їсти не буде, він сьогодні йде вперше в поле — за товаром!
II.
Сонце пряло куделю бабиного літа, співало золоте веретено журчанням ясної річки, моталося крихітне прядиво по зжовклому бульбинні, по осетах, по соняшниках клапоухих, задивлених сторожко в синю даль.
Під кущем свербигузу шкварчало багаття, а меткі і яркі язички вилизували вінцем траву, що пахла печеними яблуками.
Малий Василько з великими лишаями, заїдами і дзьобатим носиком кучкував, гей підпенька, на межі й шпортав терням у нозі, проколював набій. Цілісіньку п’ятку обібрало гноєм — затвердла, гей камінчик.
— Ой-ой, хоробисько тяжка, так пече, так микає, що страх! Як талапну дечим, то розпорю начисто!
Стецькова Ласоха задерла догори голову і помарширувала просто в панську моркву.
— Ласоха! Ти де-е-е!!
Вхопив грабову кривулю і, як підстрелений зайчик, погицкав на одній нозі вівсяною стернею, ораниною. У борозні вразився у набій!
— Ай-яй! — сів, наче підкошений, і заводив, як по рідній мамуні. — Бодай же ся нажерла на остатну годину, гу, гу-у-у!.. Бодай же тя потріскало, та би тя потріскало! Ласоха, хойцій, хойцій, на, маленька, на хліба, на-на-на! Ой-ой, дідьку волоокий, та де йдеш?! Вернешся чи ні, бо тя заб’ю!
З порепаної стерні наставив круглу головку заіржавілий патрон.
— Го! Австріяцький!
Василько миттю перестав трубіти, шморгнув рукавом попід ніс, розмазав на лишаях болото, цікаві оченята засвітилися й радісно заморгали. Покалатав патроном коло вуха, чи порох не замок — не замок. Добре є!
Грицько і Стецько, кріпкі й храпаті урвителі, прибігли задихані до вогню та витрясали із-за пазух рожеву бульбу — «американку» й грудочки землі з покрученими білими слимачками.
— Але-смо дерли! — похвалився Гриць.
— Умгу! — бовкнув сутулуватий Стець і підтягнув ногавиці.
Василько запопадливо розправляв кулькою грань — робив колесо.
— Ти, ти! Що ти так розгосподарився? Може, маєш оскому на бульбу?
— Ну, або що?
— Аво! Диви, який герой! А що ж ти, може, щось помагав?
— О-о, ніц? А хто товар пас, а хто патики носив?
— Ну-ну, най там… Ой, Васильцю, скокни ще і за Красою, диви, знов стара клємпа поперла в конюшину! Лети, лети, та так їй наклади, щоб пам’ятала.
— Грицю, я бігме не здужаю… Мене так набій микає…
— Видиш ‘го, шмаркача, пся кров! Надри ‘му бульби, дай ‘му опихане! Марш від вогню, крутоголовнику, шуруй на десять кроків, бо так тя скопаю, що не рушишся. Гонь!
Василько насупився, мов сич, і розжалоблений до краю скотився, хлипаючи, з межі. Прикуцнув, мов сирота, на голій стерні й гірко скаржився, нарікав:
— Корови їм завертай, грушок рано винеси, патики двигай, а вони такі мудрагелі!.. Чекайте, чекайте, ви колись не будете такі мудрі, я вам нагадаю…
Жаль давив його тоненьку невмивану шийку, він ридав, ридав, аж захлиснувся. Де ж, таку кривду йому вчинили, від вогню прогнали, мов пса. Це боліло дужче, ніж набій… Хильцем озирнувся: Грицько із врочистою повагою загортав бульбу в огарки, а Стецько клав від вітру тернину на пригніт
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король стрільців», після закриття браузера.