Читати книгу - "Король стрільців"

Меркне день.

Йдемо полями, як духи… Попереду плечиста батькова постать у льняній сорочці, з серпом на рамені і стручками гороху за пазухою. Це для мого маленького братика Василька, що досі, певно, порпався серед дороги в порохах, а тепер десь, обмурзаний і з позбиваними пальцями та батіжком з вербового лика, марширує на свіжу бульбу. Колись-колись я також так порпався в поросі, й мені тоді тато приносив горох за пазухою. Але то було так давно, так давно…

Сонце запалося у синю глибінь вечора. Міняться кров’ю і самоцвітами баранці хмар. Цвіркуни на межах завели гучне весілля. Їм вторують здалека басами жаб’ячі оркестри на ставищах, де ходять ночами блудні вогні, як причинні душі. В кущах, засинаючи, метушаться молоді пташенята.

Там — у прогалині — села не видно, але чути, як гаморить ручай, як блимають віконця вогниками. Вдарив дзвін на всеношне, аж стоголосою луною здивувалося темне поле. Бачу, як батько зняв бриль і голосно хреститься. На березі, рінню вкритому, мовлять хором вечірню молитву високі крислаті сосни.

Ніч розпустила чорні коси, як молода перед шлюбом. Батькова постать зникає мені з очей, розпливається у сутінках, тільки глухо стугонить хода по вечірніх росах. Як столітні меди, як хата, Купайловим зіллям замаяна, пахне земля. З нив, облогів та загумень, з лугів, де дишуть кменом і тонуть у молочній купелі стіжки сіна, з розстайних доріг, де причаївся Блуд, де чорніють самітні хрести й закляті у віковій мовчанці кам’яні скитські баби, з боліт і мочарів, де вродливі дикі лелії вдивляються сніжними личками в густі калюжі, з темрявих борів, де цвітуть липи й стигне живиця на смерековій корі, — ген з усіх-усюдів іде межами і борознами, по росах, по сонних голівках квітів, котиться, пливе дужою лавою дивний, могутній і ласкавий подих.

Це земля благословить.

Земля свята, напучнявіла з гіркого поту мого батька і діда. Земля родюча і плодюча, що пахне амброю й материними грудьми. Земля, що дає чорний хлібець діточкам з русявими кучерями та чорну труну струдженим кісткам батьків.

Земля благословить.

Благословить і мене, свого блудного сина, що змалечку відцурався її, пішов шукати квітку щастя на перехресних світових стежках. Чую, як голубить мене, як пестить, як гладить побурхане волосся, наче ніжна мамина долоня. Чую, як поле повними пригорщами бере полин з моєї душі й розкидає геть по борознах. Чую, як гасне в серці біль, мов падаюча зірка, як груди роздимає буйна радість, як бунтується кров. Я тепер — гей безжурне шибене хлоп’я з батіжком із вербового лика, йду, підскакуючи, за татом з поля!.. Йду окрилений, повний безмірного щастя й любові і несу в серці безцінний скарб — благословення рідної землі, а на чолі — шорсткий батьків поцілунок, що променіє, як усі зорі на синім небі.

Йду, а передо мною мій тато, мій сивий, плечистий, спрацьований тато з потрісканими мозолистими руками. Несе на рамені серп, а за пазухою, під теплими грудьми, стручки зеленого гороху ще для того другого, наймолодшого, сина.

Із-за темної крислатої сосни викотився великий блідий місяць і мережить сріблом батькову льняну сорочку, холодний блискучий серп та сліди босих ніг на білій запорошеній стежці.

Хочеться впасти навколішки й цілувати ці дорогі батькові сліди.

1936

Була провідна неділя і розсміяне пополуднє, і верби маїлися у мрійливі кучері, як тато сказав:

— Василю, поженеш нині товар!

— Ой, де ж таке мале! На дощі, на сльоту… Там шибеники, збитошники битимуть його, поштуркуватимуть…

Так мама. Стишилася коло печі та похитувала ногою малу Ганю в колисці. Ледве чутно скаржилися ходильці, а за ними жебоніла якась мушка, що силувалася із смертю у павутинні. За вікном родилися бруньки цвіту на молодій яблуньці.

Чоло, як у Богородиці, хустка в дрібні горошки подалася назад, у волоссі перше срібло та перші борозни на обличчі, сонцем і болем списаному, — а очі материні росами зайшли, стемніли:

— Най ще бавиться…

Тато чогось закашлявся, крижі випростував, бурмотів, що рук не чує від чепіг, підтягнув ремінець на животі і ваги в розтарахканім годиннику, сердився:

— Ну-ну, мале, а як галамсує — мов молотник! Хе-хе!..

Силувано реготався, але під колосистими бровами наче приморозки танули. Нахмарено глипав на задимлену стелю.

— Та то вже хлоп, як бик! Де йому до бавки…

«Хлоп, як бик» домучував за скринею дебелий ячмінний пирожисько. Василькові лише голова визирала з-поза кованої скрині з ангелятами на віку — кругла підстрижена голова з малинами на щоках та витрішкуватими сліпачками.

Мухи роєм колядували над горщиком і важко, мов стиглі сливки, падали у сметану. Василько зосереджено добував їх за крильцята і мучив пиріг далі.

Стогнав, як на муках, кривився, але тато зараз:

— Жери, як маєш перед носом! Там мами не буде!

Захлипала, засовалась, замарудила маленька Ганя. Мама прилягла ниць над колискою, давала ссати, але очей, набрезклих сльозами, не зводила з рожевих щічок, замазаних сметаною по самі вуха.

Байдуже такав на стіні годинник — так-так! — крізь несміливі шибки капало весняне золото на вимащену глиною долівку.

Василько