Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
…Наташа мені на руку кладе свою руку.
…Розгойдуються хвилі і б'ють з розгону в гранітну головешку драконячої скелі.
…Данило, пілот батискафа, посміхається білозубо. «Про вас на «Садку» все уже знають», — каже.
…Кок-воселун, Антрекот Антрекотович, бринькає на гітарі — під шатами тропічного лісу ллється-перєливається його остогидлива пісня:
Чого аборигени з'їли Ку-ук-ка-а-а?..
…Високе дерево — баобаб, і найменша пташка серед птахів — колібрі.
…Я — обплутане ліанами високе дерево (з вершини видно увесь світ), і водночас я — непомітна, але волелюбна крихітка-колібрі: спіймайте мене, посадіть навіть у золоту клітку, годуйте-відгодовуйте, і тоді мене, своєрідного, не стане.
Мені боляче — я зачіпаюсь за гілку, зчухрую плече, руку. Де я? Що зі мною? Біль повертає з марення в реальний світ.
«Чорт забирай, та що ж таке?!»— дивуюсь.
Із в'язкою надертої фінкою кори (вона піде хлопцям на одяг), з ворсистою травою й жмутком якогось пруття — навіщо воно?! — біжу, мов од переслідування, хащами заворожливого лісу.
Досить, стій! І, напружуючи сили, відігнавши геть надокучливе марення, круто повертаю назад, по залишених на землі слідах намагаюся віднайти стежку й не заблудитися.
На прим'ятій траві та на лапатій папороті рубінові краплини — моя кров.
ПЕРСОНАЛЬНІ ГНІЗДА— Ну, ти ж і біг, ніби за тобою гналася зграя вовків, — уже вкотре те саме розповідав Альфред. — Закривавлений, з розпатланим, як жмут трави, чубом, вигулькнув із лісу й, кинувши на галявину в'язку, впав.
— Знаю, знаю, Зайцю, годі! — перебив я Альфреда, щоправда, до пуття нічого не знаючи.
Так, я отямився в лісі від мари і вчасно, мабуть, повернув назад — інакше б джунглі засмоктали, не відпустили. А далі… Що ж було далі? Хоч убийте, не пам'ятаю. Повний провал пам'яті.
Причину своєї незвичайної поведінки, сп'яніння, запаморочливості я зрозумів набагато пізніше. Відомий «травник», спеціаліст із тропічної фауни й флори, професор Авраам Бовток (з його сином, фотокореспондентом Тарасом Бовтком, який мене й познайомив із батьком, я зустрівся на прес-конференції, влаштованій на честь нашого повернення, в австралійському місті Сіднеї) запевняв, що все те зі мною було наслідком наркотичної дії ефірних випарів деяких мало вивчених порід дерев.
— Можливо, навіть азіатського гумового дерева — Fians elastica або деревця з сімейства анонових — Annonaceae, — додав він. — Та що там казати, мій юний друже! — піднесено вигукнув старший Бовток. — Світ для нас поки що — загадка. Тарасик он не дасть збрехати, як його татко теж одного разу мало не загинув, задихнувшись і знепритомнівши в заростях тутешньої Carcinia.[27]
Повторюю: про все те я довідався значно пізніше. А зараз ми не могли збагнути, що ж таки зі мною трапилося.
Я докладно розповів про свій вояж у ліс, про раптове запаморочення й дивне видиво — сон наяву.
Вислухавши ту казку «тисячі й однієї ночі», як сказав Заєць, друзі почали висувати різноманітні припущення. Той же Альфред заявив, що я, мовляв, злякався анаконди або якоїсь іншої змії.
— У твоїх очах, да Гама, був переляк і відчай, — торочив він. — Навіть тоді, коли ти прокинувся, тебе не залишала паніка й страх.
— О дон ті, товаришу, — тихо посміхнувся в'єтнамець. — Пропасниця — владарка джунглів. Чанг знає…
— Шарман! — сказала Лота, приклавши до моєї пораненої руки прохолодне й пекуче зілля.
— Оце такий «шарман»? — кривлячись від болю, насмішкувато глянув на неї я.
— Терпи, Васка-Кваска, — лагідно мовила дівчина, і її долоні, як крильця колібрі, ніжно обвили мою руку.
Чао (що то значить звірина!), угледівши кров, що проступала крізь трав'яну пов'язку, заверещала, скакаючи, мов навіжена. Вона або злякалася, або ж у такий спосіб «висловлювала» своє співчуття. Плигаючи довкруг мене, збивала куряву. Її лапи безперестанку мелькали в мене перед очима.
— Забери мерщій цю тварюку! — роздратовано кинув я. — Мені й без неї гірко. Тіло ніби у вогні.
— Васка-Кваска, бідолашна… — хитнула головою Лота, й чорні, хвилясті коси, як водоспад, розсипалися по худеньких плечах.
«Ех, Лоліто-Лото, — тяжко зітхнув я. — Правда твоя, що да Гама уже не колишній шибайголова Васько, а Кваско. Ква-ква! — як жаба, розквакався від болю. Ганьба! Ну, що ж, пройде!» — заспокоїв сам себе.
Заєць насупив брови: його, бач, образило те, що я назвав мавпу тварюкою. А як, скажіть, її ще звати, коли вона плигає межи очі! Дивна у вас, товаришу Заєць, любов! Ви що — удочерили макаку? Його я просто не розумів.
Кім Михайлович мовчав. Коли він мовчить, значить, сердиться. І було чого гніватись! Я не послухав поради, самовільно подався далеко в джунглі. А тепер (мало нам нещасть!) каліцтвом своїм завдав усім клопоту. Правда, мій добре загартований організм переміг, хоч від болю кілька разів я таки непритомнів.
Але зілля, яким мене лікувала дбайлива чаклунка Лота, зробило своє: рани загоїлися, і я невдовзі зовсім одужав.
До Яо-Ватономбі ми так і не пробралися, отаборившись у лісі, далеко від бухти Врятованої Мавпи.
Після спроби обігнути острів із заходу зробили привал на узліссі отих згубних тропічних нетрів.
Ніч і день і ще ніч, поки я не окріп, нікуди не йшли.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.