Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Щоб зберегти цілковиту конспірацію, обох пастушків повели в ліс і залишили там під охороною одного з партизанів. Було вирішено відпустити їх після закінчення операції.
Коли Миколка і Вітя підживилися, Геннадій Андрійович розповів їм, як затримали сільських хлоп'ят, дав подивитися їхні документи, показав корову, прив'язану до дерева недалеко від дороги.
— Що ж ми маємо робити? — нетерпляче запитав Миколка.
— Ви візьмете лозини, поженете корову на станцію і здасте її комендантові.
— Оце й усе?
— Ні, — приєднався до розмови Колесник, — найголовніше попереду… Он бачите там, вдалині, жовті тюки?
Миколка і Вітя глянули вбік станції, де в яскравих сонячних променях золотилися, мов намальовані, кубики.
— Бачимо, — сказали вони в один голос.
— Що це, по-вашому?
— Сіно, — догадався Миколка.
— Вірно. От і треба, щоб це сіно загорілося. Бачите, скільки поблизу ешелонів? Вони напевно злетять у повітря…
— Як же це зробити? — запитав Вітя. — Підпалити сірником?
Колесник похитав головою.
— Ні, сірники для такої справи не годяться. Не встигнеш і сірника чиркнути, як тебе зразу й уколошкають. Ми тут приготували одну іграшку. — І він показав на долоні звичайну сірникову коробку. — Вона заряджена. За годину спалахне сама, і полум'я її зможе пропалити навіть покрівельне залізо.
Миколка взяв коробку і погойдав її на долоні: коробка була важка. Він подав її Віті — той боязко поторкав пальцями стерту етикетку, але в руки не взяв.
— Як вийдете на переїзд, — сказав Колесник, — один з вас — ну, хоча б ти, Вітю, — повинен сильно стьобнути корову, так, щоб вона побігла до найближчої платформи з сіном. Коли корова ткнеться мордою в сіно, ви почнете її відганяти. Один з вас заступить другого. І той має засунути коробку в сіно… Звичайно, якщо на той час не наспіє вартовий. Ризикувати не треба! — підвищив голос Колесник. — При небезпеці викиньте коробку, от і все… Зрозуміло?..
— Зрозуміло! — ствердив Миколка.
Вітя, насупившись, мовчав. Геннадій Андрійович тривожно глянув на нього:
— Ти чого, Вітю? Боїшся?..
— Я не згоден, — сказав хлопчик.
— Не згоден?
Всі подивилися на нього.
— Я можу тільки корову гнати, — пробурмотів він, не підводячи голови, — а коробку ви Миколці віддайте… У мене завжди все з рук падає.
Геннадій Андрійович з полегшенням зітхнув.
— Ну звичайно, Вітю, коробку понесе Миколка.
— От і все, — Геннадій Андрійович підвівся. — Зараз я вам скажу, хто ви такі. Ти, Миколко, тепер Семен Бушуєв. Повтори.
— Семен Бушуєв, — повторив Миколка.
— А ти, Вітю, — Василь Ломакін.
— Василь Ломакін, — повторив Вітя.
— Семенку і Ваську, — повторив Геннадій Андрійович. — Ось вам документи. Не забудьте одержати розписку на накладній… Тепер я вам розповім про ваших рідних, старосту і село, звідки ви йдете…
За півгодини обидва хлопці вже знали напам'ять свої нові біографії. Партизани принесли їм лозини, покинуті пастушками на дорозі. Проте, коли хлопці взяли їх в руки, одразу стало помітно, що одягнуті вони не по-сільському. На Миколці був піджачок, а на Віті — нова картата сорочка.
Колесник похитав головою.
— Треба переодягтися, — сказав він.
Всі погодилися. Хлопцям довелося потремтіти на холоді, поки партизани міняли одяг у затриманих пастушків, зате через кілька хвилин Миколка і Вітя вже мали зовсім інший вигляд.
Миколка заховав коробку в кишеню штанів.
— Ну, хлопчики, бажаю вам удачі, — сказав Геннадій Андрійович і розцілував обох. — Головне, дійте обачливо. І не поспішайте… Пам'ятайте, вас послав староста, а до всього іншого вам немає діла!.. Ми вас чекатимемо…
— Не забудь, Миколко, — нагадав Колесник, — за годину коробка вибухне. Якщо не пощастить засунути її в сіно, викинь, не держи…
— Гаразд, не забуду. Ми пішли, — сказав Миколка.
Він повернувся і почав спускатися по схилу на дорогу. За ним, менш спритно, сповзав Вітя. Колесник підморгнув Куликову. І той побіг услід за хлопчиками.
Всі мовчки стежили за ними: ось вони спустилися вниз, на дорогу, і зупинилися. Куликов відв'язав корову і штовхнув її в бік. Мотаючи головою, вона вийшла на дорогу і теж зупинилася. Тоді Миколка стьобнув її лозиною по спині. Корова повернулася і покірно рушила в напрямку станції. Це була стара, квола корова бруднувато-білого кольору, з запалими боками, на яких темніли коричневі залисини. Дивно, як це староста наважився послати німцям таку худу і стару худобину. Корова йшла повільно, понуро, наче здогадуючись про свою сумну долю.
Деякий час хлоп'ята мовчали. Страшнувато було йти цією дорогою в чужому одязі, з чужими документами, підганяючи чужу корову, просто в руки ворога. Хоч колгоспні хлопці й сказали, що на станції їх ніхто не знає, але мало що може статися! Чи староста несподівано приїде сюди, щоб вислужитися перед начальством, чи щось інше… Хіба все передбачиш у такій справі!
— Ну, Вітю, — сказав Миколка, — а головного ми й не спитали.
— Чого? — зупинився Вітя.
— Як звуть корову.
Але Віті було не до жартів.
— Іди ти! — сказав він. — Краще пам'ятай, як тебе звуть. Тебе звуть Семенком. Один раз помилишся і загинеш ні за що…
— Нічого, Васильку! Живі будемо, не помремо…
— А я не хочу помирати, — відповів Вітя. — Я ще інженером хочу бути…
— Тихше ти! — спинив його Миколка. — Коли ідеш на завдання, тільки про це й думай… Кажи про корову…
— А що мені про корову казати? — розсердився Вітя. — Що ти з себе розумника корчиш! Думаєш, я гірший за тебе?
— Гірший не гірший, а від коробки відмовився.
Вітя важко зітхнув і нічого не відповів. Миколка теж мовчав. Корова вела їх до перекритого шлагбаумом переїзду, і тепер вже було видно вартових, які уважно стежили за
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов», після закриття браузера.