Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

На підставі цих слів Шкрумеляка можна було думати, що червоні всюди були б так само поставилися до галицьких частин, коли б відповідальні за УГА старшини при НК своєчасно підготували ґрунт для цього.

Дальшим неґативним наслідком цього занедбання було те, що Начальний Ревком УГА в Балті, у почутті своєї вини, намагався маніфестувати свою льояльність до червоних надмірною поступливістю та послужливістю. А до того були в цім ревкомі старшини-комуністи, що виявляли свою відданість большевикам просто рабським підлабузництвом: їх Шухевич називає «надкомуністами». На чолі їх стояв сотник В. Ґадзінський, знаний серед галичан авантурник, що ладен був направо й наліво розстрілювати своїх товаришів зброї, щоб тільки доказати большевикам свою вірність. Про це свідчить афера з арештом ген. М. Тарнавського, в якій московський старшина полк. Іванов показав себе лицарем, а наш старшина Ґадзінський — нікчемним рабом.

У Вінниці ми були в тому щасливому становищі, що в нас не було таких типів; навіть наші комуністи, члени партії большевиків-комуністів Прикарпаття були щодо цього на нашому боці. Ми від самого початку обстоювали автономність УГА й ніколи не допускали, щоб большевики встрявали в наші внутрішні справи. А це дало нам можливість врятувати від катівні ЧК не тільки галичан, але й наддніпрянців; сотні СС-ів, найодіозніших для большевиків вояків України найшли в нас захист і своєчасно могли втекти в безпечні околиці, до повстанців, в першу чергу до армії ген. Омеляновича-Павленка.

В Балті, місці осідку Начального ревкому УГА, большевики від самого початку стали порушувати наш союзний договір, вмішуватися в наші справи, при повній пасивності ревкому. Їхня несамовита пропаґанда проти «контрреволюціонерів» серед старшин, проти душпастирів і взагалі всіх інтеліґентів, топтання наших національних святощів на мітинґах мали такий наслідок, що стрільці, а то й старшини почали тікати до повстанців, до військ Тютюнника та Павленка, або шукати захисту серед селян, які часто співчували нам і пригортали, мов рідних братів.

Темною сторінкою перебування УГА в Балті була діяльність революційного трибуналу, зорганізованого на зразок большевицьких революційних судів. Мені невідомо, хто його організував і хто входив до його складу. Про нього багато пише Ст. Шухевич, що був членом цієї установи. Він намагається спростувати закиди, що їх підносили проти Революційного трибуналу наші старшини. Мені важко будь-що сказати в цій справі, бо я не був у Балті. Це міг би зробити хтось із тих, що були там і мали нагоду бачити цю діяльність ревтрибуналу. Досі появився лише спогад сотника УГА Алиськевича в «Літописі Червоної Калини». Він пише: «З усіх установ найживішу діяльність проявляв тоді Полевий Суд (Ревтрибунал — Н. Г.), а його присуди були єдиними подіями, що збуджували наші приспані нерви. Саме тоді (в лютім 1920 р. — Н. Г.) згаданий суд присудив був одного сотника, Стахура, на смерть, але засудженому вдалося втекти від смерти в останній хвилині, дякуючи конвоєві галицьких жандармів. Вони везли засудженого темного вечора возом за місто. Не доїжджаючи до місця страти, віз — чи не навмисне — перевернувся, а засуджений використав це на щасливу втечу.

Тоді таких випадків було багато, але поодинокі годі мені тямити, тим більше, що я в той час не виходив з хати (видужував з тифу — Н. Г.). Влада большевиків щораз більше закріплювалася, а кожний її приріст зазначувався новими присудами й слідом за цим потрясеннями наших нервів. Тоді й росло наше пригноблення».[38]

21. Доля генералів УГА.

Начальний ревком УГА в Балті, створений 10. лютого 1920 р., почав свою діяльність тим, що наказав арештувати обох командувачів генералів — О. Микитку й А. Ціріца. Щоправда, Вінницький ревком скоро по вкладенні договору з червоними, в половині січня наказав був Колеґії старшин (на руки от. О. Лисняка) арештувати цих генералів. Алеж ми мали на увазі не те, щоб притягати їх до судової відповідальности, а — усунення від впливів на УГА тих, що й далі держались війська білого генерала Денікіна. Цим мали ми приготувати ґрунт для переговорів з большевиками про реорганізацію УГА. Шухевич про це пише:

«Мушу признати, що я з таким наказом зовсім погоджувався. Треба було хоч на деякий час усунути людей, що вперто провадили армію на полудне з полишенням по дорозі, на морозі й снігові, тисячів хорих, то своїм судорожним придержуванням добровольчої армії і концепцією переходу за Дністер витворили для армії незвичайно несприятливі, просто вбивчі умови для переговорів з большевиками».[39]

Одначе через п'ять тижнів, у половині лютого, була зовсім інша ситуація. УГА була вже вся в руках большевиків. Коли вони зажадали видачі наддніпрянських старшин, Шухевич зовсім правильно міркував:

«Ми це могли зрозуміти, що можна було притягати до відповідальности перед Ревтрибунал за те, що хтось був функціонером за попередньої влади. Розумування було зовсім просте: служив при тім уряді, а тепер служить при цім; коли невигідний, то щонайбільше усунути його. Тому жаль було нам тих наддніпрянських старшин, що ще оставали при УГА, бо це були дійсно гарні люди».[40]

Але на таку саму об'єктивність щодо наших командувачів генералів Шухевич не здобувся. Про них він пише:

«Генерали Микитка й Ціріц арештовані сиділи на своїх квартирах під вартою чергових старшин. Сталося безправство. Обох генералів арештовано ще 10 лютого 1920 р., обох через майже два тижні задержано під арештом і не віддано до розпорядження суду. Не входжу в те, хто тут завинив, тільки констатую факт, що сталося безправство, яке опісля відбилося на долі обох генералів».[41]

Пор. Константин Мазуренко (перший вартовий при арештованих генералах – Микитці й Ціріцові)

Першим старшиною, що вартував коло арештованих, був поручник Кость Мазуренко.