Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

name="anotelink42" id="anotelink42" href="#n_42" title=" [29] Живе на еміґрації в Канаді. Його спогад називається: «Останні дні Начальної Команди УГА». — Н. Г. ">[42] У своїм недрукованім досі спогаді він переповідає свою розмову з Микиткою та розмову останнього з Ціріцом. Вони сиділи в одному переділі, а Мазуренко в коридорі на кріслі. Микитка знав його особисто, бо Мазуренко був приділений до НК. Одної хвилини Микитка відхилив двері свого переділу й пошепки спитав Мазуренка, чи можна залишити двері відкритими, бо йому бракує повітря. Цей схопився з крісла, став «струнко» й відповів стверджувально. Помітивши, що пор. Мазуренко вважає його й далі за свого генерала, Микитка почав з ним розмову, такими словами: «Добoролась Україна до сaмого краю!» Ці слова зворушили Мазуренка. Він дуже співчував арештованим і в обережній розмові, запропонував Микитці сховатися в одному українському домі на передмісті Балти, що його він добре знав. Це був дім брата М. Грушевського Але Микитка рішуче відмовився; він не хотів покидати УГА.

В розмову вмішався Ціріц. Він скаржився на УГА, на арешт генералів, назвав його бунтом проти влади. Микитка боронив нашу армію і її старшин. Він казав, що це ніякий бунт проти влади, що його не робить ні український нарід, ні його армія, а робить конечність у безвихідному становищі. «Чи є інший вихід?», — продовжував Микитка. — «Нема! Що це зроблено поза нашими плечима, то друга справа; можливо, що цього вимагало добро УГА. Воювати дальше неможливо, піднести руки теж. Одинокий вихід — угода; капітуляція то смерть».

А бачачи тривогу Ціріца за долю обох арештованих, Микитка потішав його словами: «Нічого, друже, нам не станеться; ми ж між своїми людьми. Революційний трибунал — це тільки віньєтка, там є свої люди, там є Україна».

В цьому самому вагоні, в сальоновій кімнаті, сидів новий вождь УГА, призначений ревкомом, от. О. Лисняк.

Про видачу арештованих генералів докладно оповідає Шухевич в IV част. свого спогаду. На ст. 105-110 він пише:

«Дня 22 лютого воєнком одеського округа Краєвський (жид) зажадав, щоб дня 24 обох генералів вислано до Вапнярки, а звідтам їх, як воєннополонених відставити до Ревтрибуналу 14 армії. Ревком ЧУГА (Начальний у Балті — Н. Г.) радив щодня, був майже в перманенції. Коли повідомлено про цей наказ, Ревком щиро більшістю голосів рішив задемонструвати проти цього жадання. Цей крок мотивовано так, що генералів не можна видавати, бо вони стоять перед Ревтрибуналом ЧУГА, та що цей є єдино компетентним до їх осуджування. На запит одеського воєнкома голова Ревкому Кондрацький заявив, що генерали сидять в арешті, але слідство проти них ще не почалося. Тоді военком Краєвський жадав безумовного видання генералів. Генерали Микитка й Ціріц, повідомлені про цей наказ, зголосилися хорими. Лікар одної радянської бриґади, що стояла в Балті, оглянув генералів дня 24 лютого перед полуднем, визнав її хорими й рішуче неспосібними до транспорту. Але мимо цього балтський воєнком Самоходов наказав негайно перевезти обох генералів до Вапнярки на його відповідальність. Це було 24 лютого, в полудне, а мабуть о 2 годині мав відійти поїзд, в котрім треба було відставити генералів. По одержанні наказу Самоходова Гупаловський підніс на засіданні Ревкому питаня, чи маємо взагалі видавати генералів і поставив внесок, щоб катеґорично відмовити домаганню видачі. Зачалася широка дискусія, а час наглив бо до від'їзду поїзду було не цілих дві години.

Склалося так, що за видачу і проти видачі була рівна кількість голосів. Проти видачі голосували: Волощук, Цап'як і д-р Гупаловський. Я здержався від голосування, бо в Армії було аж надто відомо, що я в останніх часах відносився до генерала Ціріца щонайменше неприхильно; тому можна було мене посудити о сторонничість, а дальше тому, що я, не визнаючись на повищих фінезіях, не міг з чистою совістю заявитися за нею або другою стороною. Та Волощук і Цап'як піднесли, що в такій важній справі не можна так хитро-мудро викручуватися від голосування. Тоді я віддав голос за видачею обох генералів і в цей спосіб мимоволі причинився до їх незавидної долі».

Тут я хотів би висловити свою думку в справі видачі наших генералів Ні одеський воєнком, ні тим менше балтський не мали ніякої законної підстави вимагати видачі наших генералів. Єдиною установою, що могла рішати це питання, був Начальний Ревком УГА, і д-р Гупаловський правильно дивився на це, а почуття національної чести й вояцької моралі наказували йому поставити внесок на голосування й відкинути безправну вимогу обох воєнкомів. Ані Начальний Ревком у Балті, ані хтобудь інший не мав права судити арештованих генералів. За ними не було ніяких кримінальних злочинів, а за політичні дії Начкмди відповідало політичне тіло, яке вони сами створили; до цього тіла належав також Ст. Шухевич. Тому безправством було не те, про що твердить Шухевич, тобто, що генерали сиділи під арештом два тижні без слідства, а те, що їх поставлено перед ревтрибуналом взагалі.

УГА не була в полоні червоної армії, а її союзником, і ніякий воєнком не міг вимагати видачі генералів большевикам.

Досвід Вінницького ревкому показав, що коли ми стали на становищі, що большевики не сміють втручатися в наші внутрішні справи, то вони брали це до уваги. Наш Вінницький ревком забезпечив (бодай на деякий час) не військового д-ра Макуха; це могло, звичайно, пізніше змінитись, але Макух сам передчував цю небезпеку й своєчасно поринув у підпілля. Та перших тижнів большевики ставилися до нас доволі льояльно. Шухевич, за фахом юрист, чомусь не визнавався «на повищих фінезіях». Він сам визнає, що в нашій армії була опозиція проти видачі генералів у руки большевиків. Він каже:

«Мушу тут піднести мотиви, якими руководилися одна й друга сторона. Подаю їх тому, бо вважаю видачу генералів дуже важним фактом в історії нашої Армії, фактом, який дехто намагався піднести до ваги великого п'ятна на честі УГА. Тоді говорилося про те, що була теж актуальною справа видачі німецьких генералів французькій владі. Про це писалося в часописах і радіозвідомленнях. Німецький нарід рішучо відмовився видати своїх генералів. Тепер підношено це як закид проти нас, що ми видали своїх генералів».

Потім автор «Споминів» наводить мотиви обох сторін, але вони не мають суттєвого значення. Вже тоді УГА засудила цей вчинок Начального Ревкому. Шухевич розповідає далі: