Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

«Не можу не піднести одного: між старшинами й стрільцями, які знали особисто генерала Микитку, видача його викликала великий жаль (чи тільки? — Н. Г.). Його долею івтересувався й інтересується загал Армії до нинішнього дня, та про це буде ще мова. Видачі генерала Микитки я посвятив більше місця, бо вважаю цей факт надто важним і гадаю, що вияснення його повинно наступити ще й від інших людей.

Не можу не зазначити ще одного: коли навіть видачу генералів визнав хто-небудь скандалом, то за цей вчинок не може під ніякою умовою впасти яке-небудь п'ятно на УГА, а тільки щонайменше на тих чотирьох людей, що не голосували за спротивлення видачі і тому — окрім мого власного назвиска — не подаю назвиск тих осіб, що противилися внескові Гупаловського (тобто голосували за видачу генералів. — Н. Г.)».

Про момент передачі генералів большевикам Шухевич пише: «Коли їх перевозили, ген. Микитка із страшного жалю розплакався, а ген. Ціріц сказав: «Це сором для цілої УГА, що видає своїх генералів!»

Чи сльози загартованого в боях одного генерала й виправданий докір другого не б'ють по совісті й вояцькій честі винних у цьому ділі?!

Я не спинявся б довше на цій прикрій справі, бо її вияснив Шухевич. Одначе, я вважаю за свій обов'язок спростувати думки його про наших останніх командувачів генералів, щоб кривда, заподіяна їм від автора «Споминів», не ввійшла в історію. Цим я виконую також волю всіх тих моїх товаришів зброї, які в процесі мого листування з ними вимагали від мене, щоб цим генералам вернути заслужену ними честь

Мені не доводилось мати справу з ген. О. Микиткою, коли він був командувачем леґіону УСС-ів, бо ми не були зв'язані службово. Але посилаюсь на свідчення тих, хто знав його ближче з минулих років.

Автор спогаду про Кожухів д-р І. Максимчук розказує про нього багато. На ст. 54-55: «Генерала Микитку я знав особисто з австрійського війська. Він був командантом дивізійного телеграфного відділу при 45 дивізії, де я служив у польовім суді. В 1916 р. до дивізії приїхав польський єпископ Бандурський, і з цієї нагоди видано наказ, щоб усі старшини явилися до старшинської харчівні, яка містилася в церкві. Ген. Микитка, тоді сотник, відмовився від участи, а на своє виправдання заявив австрійському генералові Смекалеві, що церква є для нього домом молитви, а не забави й гри в карти». Цей інцидент свідчить про пошану Микитки до церкви, на яку не здобувся навіть польський католицький єпископ.

До леґіону УСС-ів він прийшов як політично незорієнтована людина. Але в кліматі стрілецького життя він став українським патріотом. Під час перебування УСС-ів в Олександрійському він наказав старшинам, щоб на пообідніх зайняттях навчали стрільців історії рідного краю; тих, хто не виконував наказу, він картав при людях і тим він став не дуже популярним у деяких старшин.

Але й до себе ген. Микитка ставив високі вимоги: в боях був завжди в першій лінії і власним прикладом поривав стрільців до хоробрости. До того ж був дуже скромний; коли по здобутті Олександрівського одержав високе відзначення, то на зборах стрільців сказав, що воно заслужене не ним, а стрільцями і по правді належить їм.

Професійні інтриґани між стрілецькими старшинами в моменті розпаду Австрії постановили усунути його від командування леґіоном і повідомили його про це в поїзді, що ним УСС-и їхали з Чернівців на Львів. Микитка вислухав це стримано, але по відході бунтарів на очах йому показалися сльози. Він щиро прив'язався до стрільців і тому усунення його від командування заболіло йому до сліз. Микитка вступив в УГА, визначився в боях за Львів, став командувачем групи «Північ», потім 1 Галицького корпусу, врешті начальним вождем УГА

Про його останні хвилини розповідає кожухівський в'язень д-р Максимчук, свідок описуваних ним подій, так:

«Ген. Микитку доставлено до табору (в Кожухові — Н. Г.) десь коло 20 травня 1920 р., і він мешкав у бараці ч. 7, де в більшості перебували російські старшини. З його оповідання ми довідалися, що він чимало часу перебував у Бутирській тюрмі в Москві, де сидів також ген. Ціріц, який з причини недуги мусів залишитися в тюремному лазареті і тому в Кожухові не був ніколи. Ген. Микитка багато витерпів у тюрмі. З ним поводилися дуже суворо, давали поганий зіпсутий харч, також украли в нього останній плащ і коц, і він залишився в самому щоденному зношеному одязі.

Можу з усією рішучістю і згідно з правдою ствердити, що протягом місяця червня 1920 р. щонайменше 2-3 рази приїздили з Москви представники ВЧК, а може також і від військових установ, та пропонували ген. Микитці посаду командира корпусу, спершу навіть на західнім фронті. Але Микитка за кожним разом заявляв, що він волить бути стрільцем у своїй армії, ніж генералом у червоній. Як дальший мотив, чому ген. Микитка не прийняв пропонованої йому посади, він щиро заявив, що не визнає влади совітів і ні за яку ціну служити їй не буде. Ці слова я сам чув, бо стояв у гурті старшин, що з зацікавленням слухали оповідь ген. Микитки, який саме тоді вернувся з канцелярії табору. Дальше оповідав він, що большевики за його згоду вступити до комуністичної партії, а потім уже тільки за згоду прийняти команду над червоним корпусом на фронті або в запіллі, обіцяли йому свободу й усі військові почесті команданта».

Іван Андрут, сот. армії УНР, розстріляний разом з Г. Чупринкою й Опокою.

(фото з 1919 р.).

Далі д-р Максимчук розповідає, що в кінці липня до ген. Микитки приїздили ще два або три рази представники ВЧК з тією самою пропозицією, що в червні, але Микитка рішуче відмовивсь. Він працював у таборовому городі, полов і поливав городину і цілими днями там перебував. В першій половині серпня два червоноармійці вивезли Микитку до Москви, звідки він уже не вернувся. Перевезли його найімовірніше до ВЧК, де разом із генералом Ціріцом розстріляли, бо з того часу по ньому пропав будь-який слід.

«Отож нестійними являються здогади д-ра Ст. Шухевича, — кінчає д-р Максимчук свою оповідь, — буцім то ген.