Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

В тій, може найтяжчій хвилині свого воєнного життя, відчули УСС також уперше – брак своєї влади. Бо кожне військо служить політичним цілям своєї батьківщини та має за собою свій провід, якому є послyшне. Вояк, поскільки не є наємником, повинен мати за собою владу, що визначає мету його боротьбі та її методи і дбає про його всебічні інтереси. Українські Січові Стрільці були і вважали себе всеукраїнським військом, яке проливає кров і бореться тільки за Україну. Тому тужили вони за тією інституцією, що заступає батьківщину вояка, за владою, яка його репрезентує назовні, яка здіймає з нього всякі політичні клопоти та вказує на мету його боротьби, для якої він дає свою кров. Коли того в нас не було і тоді не могло бути, то повинен був існувати хоч би сурогат такої політичної репрезентації, яка мала б задоволити хоч би частинно природну тугу вояка за ділами та авторитетом своєї влади.

Таким сурогатом політичної репрезентації УСС повинна була бути Головна Українська Рада, яка, об'єднавши всі українські політичні сили по цей бік бойового фронту, перебрала на себе політичне керівництво українського народу під час війни, та в своїх двох маніфестах, проголошених на початку війни, накреслила напрям і мету своєї політики. Також формально була ГУРада творцем УСС та заступником їх інтересів перед владами Центральних Держав.

Але вже в перших місяцях війни показалось, що наш політичний провід був занадто обтяжений своєю передвоєнною тактикою і австрофільським льоялізмом та в своїй політиці не вважав за доцільне керуватись навіть тими, досить уміркованими ідеями самостійницького характеру, що були висловлені в його серпневих маніфестах. Він не мав ясної і виразної думки про завдання та ролю УСС, як української політично-військової формації, бо з одного боку проєктував побільшення легіону як фронтової формації, а з другого – старався про приділення його до позафронтової служби, або доручення УСС ведення культурно-освітніх справ і пропаганди на відібраних від Росії українських землях. Він не був у стані, в моменті духової кризи УСС, сказати їм своє гідне і тверде батьківське слово. Також не могли зрозуміти УСС тієї традиційної вірности та вічних заяв льояльности нашого політичного проводу для австрійської влади, яка зі свого боку не виказала ніякого зрозуміння та симпатії до основних інтересів українського народу. УСС сподівались від свого політичного проводу більше відваги і гіднішої постави. У відношенні до УСС австрійська влада не схотіла піти на таку дрібну уступку, як утворення другого полку УСС, після того, як УСС здобули вже такі світлі бойові осяги на карпатськім фронті. За тим ішло мачушине трактування УСС та їх потреб і прав на фронті, недостача харчів, воєнного виеквіпування та санітарної помочі.

Так отже стрілецтво почало ревідувати свої погляди на українсько-австрійську співпрацю. Вслід за тим воно відмежовувалось від системи льоялістичної політики та перестало виявляти особливе довір'я та симпатію до керуючих чинників Головної Української Ради. Ці ідеологічні розбіжності були випливом природної еволюції думок та були заложені в тій внутрішній суперечності, що заіснувала з вибухом світової війни в згадуваній уже повище ментальності більшости галицьких українців, які змішували австрійські інтереси з інтересами українського народу. Незалежна українська самостійницька і державницька ідея знайшла тепер свій виразний вияв у таборі УСС, в атмосфері вільної стрілецької думки та жертвенної боротьби. Українські Січові Стрільці почали духово рости та кріпшати, як політично-військова формація українського народу.

Але не зважаючи на опозиційне становище УСС до ГУРади, вони були в відношенні до неї льояльні, як до умандатованого представництва українського народу. УСС не старались взагалі поборювати свій політичний провід або накидати йому в якийнебудь спосіб свої ідеологічні погляди. УСС розуміли добре, що вояк є збройним раменем нації і тому в активну, практичну політику не вмішується. Це не перешкоджало тому, що УСС плекали, розвивали і закріпляли в процесі своєї праці та боротьби власну самостійницьку ідеологію, власну національно-політичну думку, що оправдала себе в майбутньому, як єдиний і правильний дороговказ у їх боротьбі.

УГРаді не вдалося стати в відношенні до УСС авторитетним чинником, що втішався б їх повним довір'ям, – але довір'я в більшій мірі здобув собі тоді серед УСС військовий орган ГУРади – Українська Боєва Управа. 3 одного боку непричасність УБУ в справах загальної практичної політики, а другого – її особовий склад, який у більшості творили особи, ближче зв'язані з передвоєнним стрілецьким рухом, були причинами, що УБУ мала більші симпатії серед УСС. Хоч австрійське командування відобрало УБУ право іменування старшин, то однак вона стала ідейно-політичним проводом УСС, репрезентувала їх на зовні, пропагувала стрілецькі ідеї серед українського громадянства, зберігала стрілецьку традицію та вела культурно-гуманітарні справи УСС.

І коли прийшлось УСС-ам зустрічати перше воєнне Різдво в невідрадних обставинах, до них приїхали вперше на цій війні відпоручними Української Боєвої Управи: д-р В.Старосольський і проф. І.Боберський, щоб передати їм від ГУРади і УБУправи подяку і признання за труди та жертвенну боротьбу і довідатись ближче про їх життя, думки та про їх бажання й потреби. Стрілецтво прийняло ці відвідини з почуттям моральної полегші. УСС переконалися, що вони не самі, що діють і борються як вояки зорганізованої нації. А разом з тим пам'ятало про УСС і все українське громадянство, що як політична еміграція проживало в західньо-австрійських краях, виїхавши туди із рідного краю внаслідок московської інвазії. Воно прислало кожному стрільцеві святочні гостинці та щирі побажання. Цей зворушливий вияв пошани громадянства, підбадьорив УСС та скріпив на дусі. Вони відчули, що в цій важливій хвилині їх підтримує український народ.

Про це писав Микола Опока у згаданому вище спогаді таке:

»…Відпоручники Боєвої Управи принесли з собою слова розради-надії. Від них довідалися ми, що не одинокі ми, не опущені, що крім нас є ще люди, які також борються за волю України, що вони не стратили надії. І хоч деякі з нас у той великий день йшли з прибитими серцями на звичайні стежі, то ті щасливці, що зісталися, з захопленням слухали слів розради, які на збірці цілого куреня, а потім на сходинах старшини, вливали відпоручники Боєвої Управи. Треба було набрати надії на кращі часи – і ми набрали її. У нас постав знову великий запал. Коли ж ми довідалися ще, що ми не одинокі, в