Читати книгу - "Чаполоч, Ігор Астапенко"

VIII

зимно що аж примерзає душа язиком до хребта як язик немовля до заліза стовпа каруселі яка розхитає думки до безýму і ти не складеш їх разом як свічки як рядки у наструнчений вірш як нитки у ткання як дітей у життя як до рота слова не вкладеш бо катма твоїх сил незначних на безмисне боріння за пóсвіт у тьмі що тече із ребра чоловіка що йо’ і не бачив ніхто не торкався ніхто але словом несли як у клунку душі сокровенну любов на безликий вівтар як сумну данину тільки невідь-чому як життя на війну ми несли її а чоловік не зумів був прийняти усіх і покинув любов і забув і забив і лопати вручив копачам коби ті без упину у лет випускали ріллю збайдужіло як час із рушниці ланцюг ідентичних секунд наче риба ікру у прозорінь води не заходьте сюди не ламайтесь сюди із пухких животів обважнілих жінок у багряній воді не пливіть-но сюди тут життя тут життя тут життя тут життя не вривайтесь голодні до світу сюди вас ніхто не питав про бажання прийти у подобі малій через біль через крик із воріт несвятих із гріховних краплин з пуповин перерізаних лезом коси що знайде тебе завше куди б не тікав у незграбному русі до того що ґвалт як незносно текти до завершення аж опускаються руки жилаві в яких ізмарніли сліди предковічного аж розбрелися думки по садку голови нерозумної як існування живих до пори і до часу що насміх із нас ой одурених нас що у мулі думки аж по шию біжи із холодної твані та бозна-куди як до стрічки червоної спраглий атлет у подобі спітнілій і худни на час коби стати тонким як дешева свіча у блідому піску що цвіте неохоче померхлим вогнем а до того неси свій заблуканий дух у самому собі поцілуй мене отче у серце я є одиниця населення того що ти був із пригорщі випустив жити й воно розрослося пухлинно під небом і над наче родимок сув’язь на тілі слабім хворобливі сузір’я непрошених зір усередину сяють промінне нутро обперезує душу тирхатим гіллям не розріжеш його ні ножем ні чолом ані хрестиком що запечатав христа і молись не молись узивавши отця бути першим зі слів монотонного плетива звуку а ніц не зупиниш нестямне падіння піску в симетричному тілі годинника я б переплавив його на дві склянки в які наливав би вино тій хто лезом махá’ ахаха ахаха і дурному собі заки п’яним би став і ходив би таким без упину без сну і без відруху в бік біснуватого думання про небуття що до того як бу’ після того як ‘ти і разóм глузувати зі світу людей безпардонно бездумно нахабно як він із минущості нас ой обглитаних нас запопадливим ротом годинника ми́ прозябаємо духом зі знуджених тіл і повземо до того що вище за них коб любити і бути красою а мо’ і потворністю бути на тілі хиткім ю н і в е р с у м у щó колосальне безмежжя не взяти його не зайняти його ні нутром ні життям ані серцем багряним живи і мовчи про осягнення обширу істини брость[21] на гілляччі долоні воліє цвісти і як папороть жде на дурного ґодо але він не прийде угадайте чого ахахах ахахах бо не може прийти той хто злýда[22] лише як не можуть у цвіт понестися бруньки з серцевиною плюсклою дядько старий наминає години споживок немов після часу безхліб’я дивись не вдавись осоружним потоком із ока отця захлинайся в повідді минання всьогó що існує із зародку світу ого як ми стали чужі як ми стали старі що лякаємось лиць у люстерку душí що лиш вигадка тих перетомлених бу’ оболонкою бу’ не таланить людині на пам’ять про те що є край невідхильний коробки тілес із начинням огидним трухлявіють і розпадаються як відхіднá на слова сумовиті та скрушні не чути би їх не ловити б у слух голосіння ножі намантачені світ це велика журба це велика труба із запаленим ґнітом це осміх із уст чоловіка що йо’ і не бачив ніхто не торкався ніхто із ікони охлялий нагий чоловік на людину приречено глипає тá ж на натрудженій спині несе два хрести й одиницю простий атрибут молодої епохи міленіум три що у наші думки і роти як дроти понапхала байдужості вийняти зась і змиритися зась і боротися зась ю н і в е р с у м е наш полюби нас таких неуважливих ми принесемо тобі грандіозні дари і себе віддамо на поталу землі але поки тримай нас на твéрді своїй і серцями як дзвоном дзвонар диригуй коби дядько небесний вслухавсь і радів і хотілось йому гопцювати учвал заки нудно не стане й осяяний німб на спітнілім волоссі сповзатиме до стуманілих очей щоб затьмарити їх споглядання униз

де блукаємо ми

перетомлені бу’

оболонкою бу’

оболонкою бу’

оболонкою ‘ти

IX

Цей мороз — єдине, що стимулює мене відчувати своє тіло. Зараз близько четвертої-п’ятої ранку. Температура повітря за відчуттями — мінус дванадцять-чотирнадцять. Пальців ніг майже не відчуваю. Рух — необхідність та інерція. Скільки я вже пройшов? Кілометрів сім? Мало. Зупинятися немає часу. Дуже хочеться курити. Серце хрипить. Кашляю. У скронях розгулює дятлик. Здається, мені поки вдається триматися подалі від траси. На північ од мене видніється село. Там про мене могли чути. Не можна ризикувати. Мені страшно?

Мені холодно. У наплічнику кілька пляшок чаполочі. Треба розрахувати хоча б на півтора місяця. Зараз би поспати. Небезпечно. Позичаю енергію у власного тіла. Коли не маєш вибору, здатність терпіти зміцнюється. Дикий азарт бігу зі спонтанним фінішем — змагання думки з тілом.

Н е в и з н а ч е н і с т ь.

Далі треба рухатись у бік лісу — там можна буде трохи перепочити. А мо’, ризикнути зайти в село? Погрітися б. Чи розпалити багаття в лісі? Село.

А д р е н а л і н.

Ноги відмовляються рухатись. Сідаю на землю. Розтираю ступні задубілими руками. Ще темно, і це тішить. Хочеться вірити, ногам легше. Хочеться вірити