BooksUkraine.com » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

115
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 138
Перейти на сторінку:
Але якби щось подібне зробили з нею самою?! Або ж, не приведи Господи, з Максиком!..

Отже, добре все, що добре закінчується. Нехай вони тепер мешкають не в приватному будиночку, що більше нагадував чи то дачу, чи то господарство святошинських «куркулів», нехай харчуються не з власного городу, а з близького базару. Нехай район розташування нової квартири більш гамірливий, а повітря тут більш загазоване. Зате звідси і їй, і Максику значно зручніше діставатися на роботу! Та й місце проживання у них престижне, що цілком відповідає самолюбству її синочка.

Тоді цікаво знати, що ж йому встигло «набриднути» в настільки чудовій квартирці, що його тут не влаштовує?! Не знаючи, що відповісти, Тося мовчала. Отож не витримавши, Максик заговорив першим:

– Знаєш, мамо, я б тебе попросив подумати, як би нам з тобою перебратися жити до США. А як тобі неохота переїжджати, то хоча б мене…

– Як?! Як ти сказав?!

Тепер вона боялася повірити в почуте, тому зневажливо посміхнувшись, Максик продовжив розвивати свою думку:

– А ти думала, з чого б це я продовжував сидіти з тобою на кухні, отримавши нарешті бутери на сьогоднішній обід? А для того я й затримався, щоб повідомити тобі: осточортів мені тутешній бордельєр! Все, годі вже з мене! Й якщо ти сама не здатна второпати, що твого синочка конче треба врятувати від того жахіття, що тут коїться, тоді я заявляю тобі це прямо, без жодних дурнуватих натяків і недомовок.

Оскільки ж Тося лише очима лупала, синочок спитав наполегливо:

– Ну то як, мамуню, я достатньо відверто висловився, чи мені тобі треба все спочатку повторити?

– Достатньо відверто, так, – нарешті кивнула вона. – Але чому, Максику?.. Чому?! От я не розумію…

– Бо Україна – це дупа світу, мамо! До речі, смішний анекдот про дупу знаю… Ти ж у мене медицина, ти ж мусиш знати, як у чоловіка задній прохід називається? АНУС! А у жінки задній прохід як називається?.. БОНУС! Типу що вона туди дає, щоб чоловіка за слухняність заохотити!..

Максик розгнуздано зареготав, тоді як Тося гидливо скривилася:

– Й не соромно тобі, паскуднику, подібні речі рідній матері казати?!

– А тобі, мамо моя рідна, хіба не соромно єдиного синочка в дупі світу тримати?! А я, може, не хочу в дупі сидіти, мені тут тісно і смердить огидно! Я хочу жити, як живуть цивілізовані люди в цивілізованій країні. Ти знаєш щось краще, ніж США?! Я не знаю, тому подбай, будь ласка, про…

– Максику, стривай… Якщо ти хочеш їхати, то будь ласка. Старайся, синку, я тобі в усьому допоможу.

– Я, між іншим, працюю, – заявив він високомірно.

– Я працюю також, – парирувала Тося.

– Х-ха-а!.. Скільки там тобі лишилося?! Років три чи там п’ять.

– Синочку… Ти що, не пам’ятаєш, з якого року твоя мама?!

– Я не зобов’язаний це пам’ятати. У тебе в паспорті написано, з якого ти року. Свій рік народження я також не пам’ятаю, до речі. Й нічого, живий.

Це було правдою, тому вона промовчала з сумним виглядом.

– От бачиш, мамо… Ми сперечаємося ні про що, тому давай-но на цьому будемо закруглятися: ти придумуєш спосіб, як вивезти твого любого синочка з цієї дупи світу?! Самого або з тобою – байдуже. Можна спочатку мене евакуювати звідси, потім я тебе заберу до себе – давай зробимо так! І тоді піклуватимусь про тебе на новому Пе-еМ-Же!..

– Ох, Максику, Максику! Життя ж тільки налагоджуватися почало…

– Що-о-о?! У нас тут всякі різні дупутати з трибуни заявляють: мовляв, давайте розберемося, хто має право їсти український хліб, а хто не має – це ж фашизм, мамуню, це справжній фашизм! Чи ти вважаєш це нормальним?!

– Я не вважаю, ні в якому разі не вважаю. Але…

– А от цими днями всякі показушники, типу такого, третю річницю якоїсь сраної незалежності відсвяткували. Незалежності від кого?!

– Від Радянського Союзу…

– … якого просто нема! Не можна бути незалежним від того, що не існує. Це вже не незалежність… це я не знаю, як назвати цей цирк!.. Ти хоч би сама в неї віриш, в незалежність тую?!

– Я не знаю, в що й вірити, Максику, – Тося раптом звела на сина очі. – Я ж у госпіталі СБУ працюю. Раніше це був госпіталь Комітету держбезпеки, єдиного на весь СРСР. То я все не можу второпати: наше СБУ тепер що – ворог цього російського КДБ… Як там його?! Весь час от забуваю, а спитати боюся: а раптом не так зрозуміють, а раптом звільнять?..

– От бачиш, мамо! Ти боїшся тих, з ким багато років працюєш. Не знаєш, чого від них чекати. А ця історія з нашим будинком на Каблукова…

– Максику, не треба!

– Я там був, я бачив, що будується на місці нашої старої розвалюхи…

– Максику, стули пельку!

Ох, дарма вона розповіла синові всю правду про те, що сталося! Ох, дарма… Хай би знав не більше, ніж попервах.

– Але ж, мамо… Якщо ти працюєш у певному відомстві, а потім люди з твого ж відомства починають виганяти тебе з твого ж будинку!.. Та це якийсь Дикий Захід США сто років тому, чесне слово! Добре, що вони хоча б…

– Максику, це була звичайна помилка, – терпляче пояснила Тося. – Вони не знали, де я працюю. Не знали, що все можна вирішити тихо-мирно, через моє начальство. Помилки й накладки стаються скрізь. Добре, що в підсумку переді мною вибачилися, оцю квартирку допомогли придбати з доплатою в обмін на наш будиночок з ділянкою. Єдине, що Чучку шкода: як вона мучилася, бідолашненька, з перебитим хребтом!.. Як же я її любила!..

– Не розкисай. Ось тобі, витри очі, – синочок підхопив верхню серветку з пачки, тицьнув її матері. – Коротше, мамунечко… Дивуюсь я тобі! З тобою зіграли в «доброго мента і злого мента», обвели довкола пальця…

– Вибачилися переді мною за помилку! І квартирку цю з доплатою…

– «Добрий мент», ага! Володя Шарапов. Пхе!..

– Синку!..

– А як тебе випхали колінкою під зад мої дідо з бабою – батьки мого тата?! Це ж сволота ні мене не визнала, ані тебе!.. Ох, мамуню, мамуню… І після такого ти кажеш, що Україна – це не дупа світу?! Та облиш!..

– Але ж як би там моє життя склалося, а ти ж вивчився, на кого хотів – на закрійника! Й у тебе зараз кар’єра складається вкрай вдало. То навіщо?..

– Кар’єра вдало складається?! Пхе!.. Весь haute couture[42] шиється на Заході! Все prêt-à-porter[43] – теж на

1 ... 35 36 37 ... 138
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"