Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

послухалася без жодних заперечень. Відійшла й закурила цигарку поруч із лавою, на якій мовчки їли кілька ненажер. Повітря, здавалося, от-от трісне, ніби тонка крига. Двоє здорованів тупцювали за сто метрів звідти. І досі ховаючись під каптур, Ґаель зробила кілька кроків, насолоджуючись дивним приємним відчуттям.

Ще не оговталася від недавнього переляку. Коли її заскочив Катц, послалася на панічну атаку, якою виправдала свій прихід. Психолог нібито проковтнув цю брехню й порадив звернутися до його колеги. Сам відтепер не вважав себе її психотерапевтом.

Ця історія стала уроком для неї. Якщо хоче продовжити розслідування — потребує допомоги. І не абиякої: допомоги фліка, звичного до неделікатних вторгнень і зламування таємниць. Копів вона знала багато: виросла серед них, жила поряд із ними, навчилася їх розуміти. Щороку на Різдво до її батьків приходили зо двоє нікчемних поліціянтів, які через розлучення з дружиною чи конфлікти з начальством не знали, куди цього вечора поткнутися.

Ґаель відразу подумала про Одрі, п’яту з групи Ервана. У тих рідкісних випадках, коли брат розповідав їй про свою команду, завжди спливало її ім’я: «Мій найкращий хлопець — це жінка».

Вона набрала номер, який Ерван дав «на випадок надзвичайної ситуації», і за кілька спроб зателефонувала такому собі Кевіну Морлі. Флік пояснив їй, де знайти Одрі Вінавскі: щосереди вона працює як волонтер у «Les Restos du coeur».

— Чого тобі треба?

Флікиня стояла перед нею, скручувала цигарку. Тон агресивний: вона присвятила цій дівці час свого перепочинку.

Ґаель почала говорити, але дівчина перебила:

— Я знаю, хто ти. Що ти тут робиш?

Далі трохи м’якіше:

— Я знаю, що з тобою… сталося.

Напад у Сент-Анн, сутичка в Ервана. Ґаель скористалася паузою.

— Ось чому я хотіла з тобою зустрітися… — вона теж перейшла на «ти».

Переповіла події останніх днів. Поновлення зустрічей із Катцом. Запрошення на вечерю. Пригода з сумочкою.

— І що?

— Психологи так не поводяться.

— Цей, може, інакший.

— Ти не розумієш: це робота з дуже строгими правилами. Терапевт потрібен не для того, щоб длубатися в твоєму житті, а щоб ти сама це робила. Він не може втручатися. Запрошення на вечерю — це вже був дзвіночок. Але обшук сумочки виявив інший факт: Катц щось шукає.

Одрі затягнулася, й далі оглядаючи безхатьків, які жували, порозсідавшись у різних кутках площі. Інколи зиркала й на охоронців; а тих, здавалося, заінтригувала ця жіноча змова.

— Про що ви говорили під час вечері?

— Про все й ні про що.

— Він розпитував тебе про життя?

Ця флікиня ніколи й носа не потикала до психолога.

— Я бачилася з ним двічі на тиждень упродовж року. Він і так усе знає про моє життя.

— Він до тебе клеївся?

— Запропонував свою дружбу. Це ще більше дивує.

Одрі кивнула, її очі захоплено блиснули — врода Ґаель не завжди викликала роздратування в інших жінок. Часто це була мовчазна повага, смиренний фаталізм.

— Ну, розродися вже, — кинула вона за кілька секунд. — Скажи, що придумала.

— Я хочу знати, чого він шукає. Чому він намагається зблизитися. — Ґаель припалила ще одну цигарку. — Я все життя провела у психологів. Ніколи їм не довіряла. Холодні маніпулятори, збоченці, завжди спраглі унікальних випадків. Можливо, Катц хоче додати мене до своєї колекції.

— У такому разі він залишив би тебе собі як перспективну пацієнтку, хіба ні?

Одрі мала рацію. Ґаель потупцяла довкола ліхтаря. Їй здалося, що плямкання й гамір клошарів погучнішали.

— Можливо, хотів спостерігати за мною з іншого боку…

— Що конкретно ти про нього знаєш?

— Нічого, тобто майже нічого. Він практикує лише в своєму кабінеті, на вулиці Ніколо. Жодних консультацій у лікарні, ніяких інших фахових занять.

— А в особистому плані?

— Начебто одружений і має двох дітлахів, але мені не вдалося це перевірити.

— У тебе є ще якісь відомості?

Ґаель пояснила, що нічого не знайшла в інтернеті — це неймовірно, — на мить завагалася, перш ніж розповісти про свій невдалий обшук.

— Ти знаєш, чим ризикувала?

— Ударом ножа між ребер.

Одрі розсмішила багата уява Ґаель, але вона раптово обірвала регіт: трохи зарано забула передісторію співрозмовниці.

— Цього, може, й не було б, але він міг заявити на тебе.

— Він нічого не помітив. Я вигадала привід — панічну атаку. Він порадив піти до іншого психолога й безцеремонно виштовхав за двері.

— Ви планували ще одну зустріч?

— Поки що ні, але…

— Але?

— Побоююся, що він стежить за мною, спостерігає… Відновив зі мною контакт, коли дізнався про історію з клініки Сент-Анн. Сказав, що йому зателефонували з тієї психлікарні. Упевнена, він брехав: за документами цього чувака просто не існує.

Одрі присіла на лаву, з якої нарешті встали ті бридкі типи й почала крутити в пальцях ще одну цигарку. Добрий знак.

— А ті двоє? — кивнула на сторожових псів, які тупцяли віддаля.

— Каторжанам чіпляли до ноги ядро, а в мене їх двоє.

— Вони ж тебе охороняють, чи не так?

Ґаель стенула плечима. Перед нею постала значно страшніша загроза. Психологічне втручання, зараження, проти якого такі накачані парубки не могли нічого вдіяти.

— Ти так і не сказала, чого чекаєш від мене.

— Щоби ти накопала чогось на нього. З твоїми повноваженнями…

— І більш нічого?

Ґаель нахилилася до обличчя дівчини в полотняній куртці: її дістала пиха цієї Одрі.

— Я перевірила все, що могла. Повторюю: цього чувака ніде не існує. Він ніде не вчився. Не працював у жодній клініці.