Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

сміху: втиснений під полотняний купол літній добродій з вагою понад сто кіл, який досі бавиться в героя зі своїми набійниками та ковбойським капелюхом. Він нагадав собі тих stragglers, японських солдатів, які й далі воювали у Філіппінах навіть за тридцять років після капітуляції Японії.

За кілька секунд йому пригадалися синові слова. З такими темпами він за день-два викриє правду. Морван схопив свій «Іридіум»: час прикликати головного повіреного.

29

— Сальво? Морван.

— Так, шефе.

— Можеш говорити?

— Так.

— На Бога, що ти коїш?

— Просуваємося вперед. Будемо в Анкоро завтра зранку.

— Що за гру ти почав? Я тобі сказав: влаштуй йому екскурсію лісом і поверни додому!

— Шефе, я професіонал, і…

— Стули пельку. Або ти бігцем повертаєшся в Лубум, або, присягаюся, роздеру тобі сраку.

— Але…

Баньямуленґе грає як справжній африканець. Прибрав до рук Морванові бабки й тепер гребе потроху грошики Ервана. І, мабуть, користується мандрівкою для якихось власних махінацій…

— Якого дідька ти поперся з ним до де Момпер? А тепер і до Муни?

— Шефе, просто трапилася нагода, і…

— У мене таке враження, ніби ти не тямиш, чого від тебе вимагають. Я тобі плачу, аби ти гальмував Ервана, а не стелив перед ним килимову доріжку. Що ж, продовжуй — і, присягаюся: підісру тобі репутацію в усьому Лубумбаші!

Сальво не відповів: зважував усі варіанти. Бабло в найближчій перспективі, безробіття — в далекій.

Гроза не вщухала. Двошаровий намет провисав під масою води.

— Яка ситуація з повстанцями? — знову закричав Морван.

— Поки що жодних проблем.

— ЗСДРК?

— Звичайні блокпости.

— А постачання зброї для тутсі?

— Тільки про це й торочать.

— Про що конкретно?

— Гранатомети, ракети, кулемети.

— Це Дух Мертвих там керує?

— Він зі своїм військом вочевидь рухається від Південного Ківу до нас. Але може, це самі побрехеньки…

Хто продав цю зброю ФЗВК, «повстанцям серед повстанців»? Хто був зацікавлений у підживленні цієї зони конфлікту?

— Завтра зранку повертаєшся в Кабве.

— Ми майже в Анкоро!

— Ти французьку розумієш? Ерван не повинен просунутися далі.

— І що мені йому сказати?

— Якось викрутишся.

— Так, шефе.

Намет і далі колихався під потоками, ніби чиясь гігантська рука, сплетена з ліан і коріння, намагалася вирвати його з ґрунту. Крізь залите водою склепіння Морван бачив, як пальми на диво повільно гойдаються на вітрі, ніби монструозні водорості на дні болотистого моря.

— А головне, не залишай його ні на мить, зрозуміло?

— Так, шефе.

— Завтра ввечері чекаю на звіт.

— А що з літаком?

Той, хто планував повернення в Лубум, мав би відіслати в савану літак.

— Тримай мене в курсі, я поміркую над цим.

Він роздратовано відімкнувся. Ця справа вже вислизнула з його рук. Ерван робитиме лише те, що йому заманеться. Баньямуленґе дбатиме виключно про власні інтереси. Що ж до збройного конфлікту — тут не знаєш, що станеться завтра…

— Патроне?

Злива вщухла, так само раптово, як і почалася. Крізь намет Ґреґуар розгледів силует Мішеля, зігнутого навпіл, — інші в нього за спиною, під накриттям із гігантських крон уже розводили вогонь за допомогою бензину й деревного вугілля.

— Уже ліпше? — запитав Морван, коли Кущ простромив носа в щілину між двох полотнищ. Очі в нього були червоні, мов у кролика-альбіноса.

— Я вживав ліки.

— «Нівакін»?

Мішель показав йому джойнт завбільшки як лійка.

— Тебе сам Господь послав! — вигукнув Морван, простягаючи руку.

30

На площі Іль-де-Сен, на перехресті бульвару Араґо та вулиці Сен-Жак, щовечора взимку збирається натовп із сотні осіб. Жодного світла, жодного прихистку, жодних пояснень. Схоже на маніфестацію, але без будь-яких вимог чи транспарантів.

Ґаель часто проїздила повз них на таксі, орендованому великому «Velib» чи навіть у татовому «седані». Ця темна, застигла юрба, що ніби стояла в черзі, й цівки диму, що здіймалися над головами людей, завжди інтригувала її. Сьогодні вона крокувала просто туди. Ніч чорна й важка, тротуар укритий блискучою слюдою, в очах відбиваються зблиски ліхтарів. «Les Restos du coeur»[51] Вона лише чула назву, що невиразно асоціювалася з жалюгідними спектаклями вар’єте. Тепер опинилася в самому серці організації.

Тут роздавали талончики, простягали руки, простягали тарілки й келишки, а кожен жест неначе зависав у запаху дешевого їдла й згірклого жиру. Вона ненавиділа себе за таку реакцію — нащадок дрібних буржуа, народжена в шовках і презирстві. «Така моя природа…» — казав скорпіон із байки.

Ґаель обійшла чергу й відшукала поглядом потрібну людину, ту, яка стояла за прилавком з ополоником у руці. Біляве волосся, полотняна куртка барви хакі, безстатевий силует: вона легко могла б перейти в іншу команду, на бік злидарів.

— Вітаю, — озвалася Ґаель з-під свого каптура, облямованого хутром.

— У чергу, як усі, — відповіла жінка, навіть не глянувши.

— Я дочка Ґреґуара Морвана, Ерванова сестра.

Дівчина скоса зиркнула на неї і, здавалося, відразу впізнала:

— Що ти тут з біса робиш?

— Я хотіла б із тобою поговорити.

Та не відповіла, озирнулася: шукала, певно, двох церберів, які мали б ходити за Ґаель назирці. Все вона знає.

— Почекай отам. Буду за десять хвилин.

Звертання на «ти» — дуже красномовне: навряд це дівчисько набагато старше за Ґаель, але приймає за дівчисько саме її. Точніше, вона має Ґаель за татусеву доньку, яка щодня підсирала братові життя своїми вибриками, втечами й спробами суїциду.

Ґаель