Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це все, що вони мають. Доведеться ночувати в одному номері, — повідомив він.
— Нарешті ти спатимеш зі мною, Річарде, — вигукнула Лусія.
— Ммм… Я боюся залишати Кетрін у багажнику, — змінив чоловік тему.
— Ти волієш спати з нею?
У номері стояв той же запах, що й в адміністраторській, а сама кімната нагадувала недолуго оформлену театральну сцену. Дуже низька стеля, розхитані меблі, все вкрите похмурим нальотом буденності. Два ліжка, старий телевізор, ванна з невиводними плямами й краном, з якого раз по раз капала вода, але тут були й електрочайник, гарячий душ і такі ж гарячі батареї. У номері справді було душно, і за кілька хвилин Річард зігрівся й почав шар за шаром знімати з себе грубу одіж. Укрита килимом кавового кольору підлога й картаті чорно-сині покривала потребували термінової чистки, зате простирадла й рушники, хоч і зношені, виявилися свіжими. Марсело побіг до ванної і довго мочився в кутку, поки Лусія весело, а Річард ошелешено спостерігали цю сцену.
— Що тепер робитимемо? — озвався Річард.
— Сподіваюся, серед військового спорядження, яке ти спакував, є паперові рушники. Я піду по них, ти й так замерз.
Невдовзі Річард, який уже не боявся підхопити пневмонію, заявив, що піде по якусь їжу, бо з такою погодою вони не дочекаються замовленої піци, а кухні в мотелі не було, тільки бар, де єдиними наїдками були оливки й старі пакетики з картоплею-фрі. Чоловік не сумнівався, що в селищі, хоч яким убогим воно здавалося, є якийсь китайський або мексиканський ресторанчик. У них ще залишалися харчі, однак мандрівці воліли зберегти їх на наступний день. Через сорок хвилин Річард повернувся з китайською їжею та кавою в двох термосах і побачив, що Лусія й Евелін дивляться по телевізору прогноз погоди.
— У п’ятницю у штаті Нью-Йорк зареєстрували найнижчу з 1869 року температуру. Буревій тривав майже три години, але сніг ітиме ще два дні. Збитки через негоду становлять мільйон доларів. Буревій дістав ім’я Джонас[44], — повідомила Лусія.
— На озері буде гірше. Що далі на північ, то холодніше, — завважив Річард, знімаючи куртку, камізельку, шалик, шапку, балаклаву й рукавички.
Помітив на сорочці маленьку мушку, але щойно стріпнув її, комаха стрибнула й зникла з очей.
— Блощиця! — відчайдушно скрикнув чоловік, ляскаючи себе по тілу. Лусія й Евелін знехотя відірвалися від екрану.
— Блощиці! Тут є блощиці! — не вгавав Річард, не припиняючи чухатися.
— А що ти хотів за сорок дев’ять доларів і дев’яносто центів, Річарде? Нас, чилійців, вони не чіпають, — мовила Лусія.
— І мене також, — додала Евелін.
— Тебе вони кусають, бо ти дуже привабливий, — виснувала Лусія.
Картонні пакети з китайського ресторану справляли гнітюче враження, проте їхній вміст виявився не таким жахливим, як очікували мандрівці. Їжа, хоч і така пересолена, що всі інші інгредієнти втратили первісний смак, їх підбадьорила. Навіть чихуахуа, попри невдоволення, бо йому важко було жувати, наважився покуштувати чау мейн[45]. Річард ще якийсь час чухався, аж урешті-решт змирився з блощицями, воліючи не думати про тарганів, які повилазять з усіх шпарин, щойно вони вимкнуть світло. Чоловік почувався впевненим і захищеним у цьому жалюгідному номері придорожнього заїзду, в товаристві жінок, з якими разом брав участь у цій пригоді, намацуючи ґрунт взаємної приязні, й схвильований близькістю Лусії. Він так не звик до цього спокійного відчуття щастя, що не міг його розпізнати.
На прохання Лусії, яка хотіла додати алкоголю до кави собі й Евелін, він купив пляшку текіли «Мендес» — єдину, яку знайшов у барі. Уперше за багато років Річард відчув бажання трохи випити — не з необхідності, а просто за компанію, — але відмовився від цієї ідеї. Досвід навчив його ставитися до спиртного дуже обережно, бо все починалося з кількох крапель, а завершувалося згубною пристрастю. Заснути не вдалося б: було ще рано, хоча знадвору запала суцільна пітьма.
Оскільки вони не дійшли згоди щодо телепрограми, яку хотіли б дивитися, а єдиним, чого не прихопили в дорогу, були книжки, мандрівці, як і напередодні, почали переповідати одні одним свої історії, щоправда цього разу без чарівного печива, але так само щиро й довірчо. Річарда цікавив невдалий шлюб Лусії, бо він якось познайомився в університеті з Карлосом Урсуа, її чоловіком. Річард вважав його приємною людиною, однак промовчав, бо здогадувався, що в особистому плані той міг бути не таким приємним.
Лусія
Чилі
Упродовж двадцяти років шлюбу Лусія Мараз могла б битися об заклад, що чоловік зберігає їй вірність, бо вважала його надто зайнятим, щоб пускатися в любовні пригоди, однак час довів, що вона помилялася, як і стосовно багато чого іншого. Жінка пишалася тим, що зуміла подарувати чоловікові надійне домашнє вогнище й чудову дочку. Його участь у цьому проекті була вимушеною на початку й недбалою згодом, і не зі злого умислу, а через легкодухість, як виснувала Даніела, коли досягла того віку, що дозволяв їй судити про батьків, не засуджуючи їх. Від початку роль Лусії полягала в тому, щоб любити його, а роль чоловіка — в тому, щоб дозволяти себе любити.
Вони познайомилися в 1990-ті. Лусія після майже сімнадцятирічного вигнання повернулася до Чилі й насилу влаштувалася телепродюсером, бо тисячі молодих і краще підготовлених професіоналів марно шукали роботу. Тих, хто повернулися, недолюблювали: ліві через від’їзд звинувачували їх у боягузтві, праві вважали комуністами.
Столиця так змінилася, що Лусія не впізнавала вулиць, де минула її юність і чиї назви на честь святих і квітів замінили на імена військових і героїв колишніх воєн. Місто сяяло чистотою, в ньому панував казарменний порядок: мурали в дусі соцреалізму зникли, на зміну їм постали побілені мури й добре доглянуті дерева. На берегах річки Мапоче розбили парки для дітлахів, і ніхто вже не згадував ані бруду, ані людських тіл, що пливли колись цими водами. Сірі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, за зимою, Ісабель Альєнде», після закриття браузера.