Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дон Хосе Авельянос знав, що це за милування.
Його здоров’я і добробут були таки добряче підірвані, аби розігрувати перед верховним очільником демократичних інституцій щиру подячну виставу. Він подався на спочинок до Сулако. Його дружина мала в тій провінції маєтності й ніжною турботою повернула чоловіка з дому смерті й неволі до життя. Коли вона померла, їхня донька, єдина їхня дитина, була вже досить дорослою, щоб присвятити себе «бідолашному папá».
Панна Авельянос, яка народилась у Європі й почасти здобула освіту в Англії, була високою серйозною дівчиною з холоднокровними манерами, мала широке біле чоло, розкішне темно-каштанове волосся і сині очі.
Юні леді Сулако благоговіли перед її вдачею та вихованням. Вона мала репутацію дівчини дуже освіченої та глибокодумної. Щодо гордощів, то добре відомо, що всі Корбелани були горді, а її мати — з дому Корбеланів. Дон Хосе Авельянос дуже покладався на самопосвяту своєї любої Антонії. Він приймав її турботи так сліпо, як ті, котрі, хоч і створені за Божим образом і подобою, однак скидаються на нечулих кам’яних ідолів, перед якими куриться жертовний дим. Дон Хосе був знищений у всіх сенсах, проте людина, в якій горять пристрасті, не буває в житті банкрутом. Дон Хосе Авельянос пристрасно бажав своїй країні миру, процвітання та (як зазначено в передмові до «Півстолітньої смути») «почесного місця у спільноті цивілізованих націй». У цій останній фразі він розкривається не лише як патріот, а й як повноважний посол, тяжко принижений віроломством свого уряду стосовно іноземних власників облігацій у їхньому краю.
Здавалося, що безглузда колотнеча захланних клік, яка прийшла на зміну тиранії Ґусмана Бенто, відчинила вікно можливостей для здійснення його бажання. Він був застарий, аби особисто виходити на арену в Санта-Марті. Проте тамтешні діячі на кожному кроці шукали його поради. Сам він гадав, що може принести найбільшу користь здалека, залишаючись у Сулако. Його ім’я, зв’язкú, колишнє становище, досвід викликáли повагу в людей його класу. Ще більше посилило його вплив відкриття, що цей чоловік, який живе в гордій бідності у міській резиденції Корбеланів (навпроти «каси» Ґулдів), спроможен підтримувати громадські справи матеріально. Це його лист-відозва відіграв вирішальну роль у висуванні на президентство дона Вінсенте Ріб’єри. Ще один неофіційний державний документ, складений доном Хосе (цього разу у вигляді звернення від імені провінції), спонукав того ревного конституціоналіста прийняти надзвичайні повноваження, надані йому на п’ять років переважною більшістю голосів під час голосування на конгресі в Санта-Марті. То був особливий мандат на забезпечення благоденства народу на основі міцного миру та погашення державного боргу через задоволення всіх справедливих претензій закордонних позичальників.
Пополудні новини про те голосування досягли Сулако: звичною об’їзною поштовою дорóгою через Кайту, а далі над узбережжям — пароплавом. Дон Хосе, який очікував на пошту у вітальні Ґулдів, підхопився з крісла-гойдалки і навіть не зауважив, що з його колін злетів капелюх. Обіруч розкуйовдив своє коротко стрижене срібне волосся, не знаходячи слів від нáдміру радості.
— Еміліє, душко, — нарешті вигукнув він, — дай-но я тебе обійму! Дай-но я…
Без сумніву, капітан Мітчелл, який теж там був, кинув доречну репліку про світанок нової ери, але якщо дон Хосе й подумав про щось подібне, то його красномовство цього разу його зрадило. Пані Ґулд швидко кинулась до нього і, з усмішкою підставляючи щоку своєму давньому другові, дуже мудро здогадалась підтримати його рукою, чого він справді потребував.
Дон Хосе враз опанував себе, але ще якийсь час не міг вимовити нічого путнього.
— Ох ви ж мої патріоти! Ох ви ж мої патріоти! — тільки й бурмотів він, переводячи погляд з капітана на господиню дому. У нього в голові почали снуватися туманні плани наступної історичної праці, де закарбувалися б усі самовіддані діяння в ім’я відродження його коханої країни, аби їх благоговійно пошанували нащадки. Цей історик, якому вистачило духу написати про Ґусмана Бенто: «І все ж це чудовисько, заплямоване кров’ю своїх співвітчизників, не можна беззастережно прирікати на прокляття прийдешніх поколінь. Це таки правда, що й він любив свою вітчизну. Він дав їй дванадцять років миру і, повновладно розпоряджаючись людськими життями та статками, помер у злиднях. Його найбільшою вадою була, мабуть, не жорстокість, а невігластво», — і цей чоловік, який зміг написати таке про лютого гонителя (цитований уривок увійшов до його «Історії смути»), вже з першим знаменням успіху відчув майже безмежну любов до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностромо. Приморське сказання», після закриття браузера.