Читати книгу - "Здіймається буря"

Вогнесерд перелякано спостерігав, як нажаханий кіт сліпо мчить через тверду сіру смугу. Вуха закладало від оглушливого ревіння. Вогнесерд відсахнувся, наморщивши лице від пориву смердючого повітря, яке здійняла потвора. Коли та промайнула, він продер очі та струсив пилюку з вух. Посеред Громошляху непорушно лежала скалічена постать. Потвора збила Білогорлика.

Вогнесерд на довжелезну мить застиг, піддавшись жахливим спогадам про нещасний випадок із Попелюшкою. Тоді побачив, як Білогорлик поворухнувся. Його не можна було тут кидати. Хай то навіть Тіньовий ворог, що убив одного з найхоробріших вояків Громового клану. Він роззирнувся Громошляхом. Потвор наче не було. Воєвода поквапився до місця, де лежав Білогорлик.

Котик видавався ще дрібнішим, ніж зазвичай. На його білих грудях у світлі сонця, що поволі тонуло за обрієм, кров блищала, наче полум’я.

Вогнесерд знав, що будь-яке пересування зараз лише прискорить смерть нещасного кота. Досі тремтячи від шоку, він глянув на вояка, лікуванням якого допіру так клопоталася Попелюшка, до того ж потай від решти Клану.

— Чому ви напали на наш патруль? — прошепотів Вогнесерд.

Він схилився до Білогорлика, який відкрив рота, готовий заговорити. Белькотіння вояка раптом потонуло в реві потвори, що промчала за піввуса від них, оповивши обох котів хмарою смердючого диму та порохні. Вогнесерд впився кігтями у тверду поверхню, наскільки була змога, і припав ще нижче, ближче до Тіньового вояка.

Білогорлик знову відкрив рота, і звідти витекла тоненька цівочка крові. Він болісно ковтнув, від чого все його тіло здригнулося в судомі. Але перш ніж Тіньовий кіт заговорив, його очі зосередилися на чомусь за спиною Вогнесерда, десь у лісі з боку Громового Клану. Очі Білогорлика повилися жахом, а потім востаннє кліпнули й оскліли.

Воєвода озирнувся і побачив того, хто сповнив останні миті життя Білогорлика таким невимовним жахом. На узліссі біля Громошляху стояв темний вояк, що так часто навідував Вогнесерда уві сні…

Тигрокіготь!

Розділ 16

Кігті Вогнесерда наче вросли у Громошлях, коли він побачив кота, який ось уже скільки часу відкидав загрозливу тінь на його життя. Більше не було потреби гратися у відданість Клану. Тигрокіготь був вигнанцем, ворогом усіх котів, які дотримувалися вояцького правильника.

Вогнисте вечірнє сонце стікало кров’ю на верхівки дерев, його помаранчеві промені вигравали на темній шубі великого смуганя. Крізь тишу спорожнілого Громошляху Тигрокіготь вищирився до Вогнесерда:

— Заганяти малечу до смерті — це найкраще, що ти вмієш робити для захисту території?

Розум Вогнесерда нараз прояснів, і ось уже його тіло пульсувало потужністю та холодною люттю. Він глянув просто в очі Тигрокігтеві, відчуваючи, як подих наступної потвори куйовдить його шерсть. Потвора з ревом промчала повз, за нею гуркотіла наступна, але кіт твердо стояв на місці. Він не відчував страху. У проміжку між двома потворами Вогнесерд зосередився на Тигрокігті та стрибонув.

Очі смуганя розширилися від здивування, коли на нього налетів рудий кіт, який ще в польоті випустив кігті й зараз люто шипів. Вони покотилися травою під прихисток дерев. Вогнесерд черпав сили зі знайомих запахів лісу — тепер це його земля, не Тигрокігтя. Двійко котів люто боролися, приминаючи пожухлий підлісок і виорюючи пазурами глибокі борозни в землі.

У першому стрибку Вогнесерд добряче зачепив Тигрокігтя. Лапами відчував кожнісіньке його ребро. Колишній Громовий воєвода добряче схуд, але м’язи під густою шубою були тверді як скеля. Вогнесерд швидко збагнув, що вигнання не позначилось на його вояцькій силі. Тигрокіготь припав до землі та негайно підстрибнув угору, вигнувшись під час стрибка. Вогнесерд відчув, що злітає зі спини ворога, а після — удар об землю і болюче приземлення на бік. Рудий кіт нявкнув від удару і, перевівши подих, спробував підвестися, але недостатньо швидко. Тигрокіготь наскочив на Вогнесерда, кігтями пришпилив до землі та, здається, готовий був порвати його на шмаття.

Вогнесерд закричав від болю, проте великий кіт не відпускав його. А потім він відчув сморід воронячого їдла. Це Тигрокіготь схилився, щоб зашипіти на вухо:

— Ти чуєш мене, кицюню? Я вб’ю тебе, а тоді всіх твоїх вояків — одного за одним.

Навіть у горнилі бою ці слова змусили Вогнесерда здригнутися. Тигрокіготь мав на увазі саме те, що сказав. Раптом Громовий воєвода збагнув, що довкола відчутні нові, незнайомі запахи котів, а потім до нього долинуло шурхотіння лап. Їх оточили. Але хто? Спантеличений запахами Громошляху, крові Білогорлика та власного страху, Вогнесерд замислився: чи це не можуть бути вояки, що залишилися від банди волоцюг Хвостолома? Це ж вони ще геть недавно допомогли Тигрокігтеві напасти на табір Громового Клану. Невже Білогорлик обрав за краще приєднатися до цих негідників, аніж повернутися до власного спустошеного Клану?

У відчаї Вогнесерд штовхнув нападника задніми лапами, вгородивши пазурі йому в живіт. Тигрокіготь, певно, недооцінив, наскільки сильним став його супротивник, бо негайно розчепив лапи і важко осів на землю. Вогнесерд відповз від нього і, підвівши голову, побачив, що Мишошубка та Білошторм кидаються з підліску на двох ворожих котів. Тоді перевів погляд на Тигрокігтя, який сидів на задніх лапах, височіючи над Вогнесердом із вищиреними зубами та примруженими, повними ненависті очима. Щойно смугань зробив випад, як воєвода пригнувся і кинувся вперед, цілячи темному воякові в ніс. Позаду він чув крики і шипіння Білошторма та Мишошубки, які билися з усім завзяттям Зореклану. Проте їх переважали кількістю. Вогнесерд знову кинувся на Тигрокігтя, тим часом роззираючись у пошуках шляхів до відходу. Чиїсь пазурі черкнули його по задніх лапах, і він, озирнувшись, побачив одного з волоцюг, що вчепився в нього, люто вищирившись. Кіт був кощавий і бруднющий, як і решта, а в його очах читалася злість.

Тигрокіготь знову зашипів. Вогнесерд уже готувався до його наступного удару, коли це помітив сірий зблиск. Повз нього майнула кремезна постать, а тоді воєвода впізнав вояка, з яким уже не раз до цього бився пліч-о-пліч.

Сіросмуг!

Сірий кіт стрибонув на незахищене черево Тигрокігтя, збивши того на землю. Вогнесерд крутнувся і вкусив плече вояка, який допіру вчепився в його лапу; він тиснув, аж поки не відчув зубами кістку. Коли волоцюга заквилив, воєвода відпустив його і виплюнув кров, що натекла до рота.

Вогнесерд здивовано оглянув поле битви, що вирувала навколо нього. Сіросмуг, певно, привів із собою цілий Річковий патруль, бо зараз у меншості опинились волоцюги, які билися з гладкошерстими котами. Озирнувшись, він побачив