Читати книгу - "Здіймається буря"

сірого вояка, що виривався від Тигрокігтя, і кинувся другові на допомогу. Вони разом напосіли на ворога, напираючи і змушуючи його відступати назад — крок за кроком, як не раз тренувалися разом. Тоді, навіть не перезирнувшись, друзі стрибнули і повалили великого кота на землю. Тигрокіготь тільки придушено зашипів, коли Вогнесерд утопив морду свого ворога в пилюку, поки Сіросмуг впивався зубами у плечі смуганя, а задніми лапами шматував його бік.

Громовий воєвода чув, як верески стихають у глибині лісу та зрозумів, що волоцюги тікають із поля бою. Тигрокіготь скористався тим, що Вогнесерд відволікся, і вирвався з його лап. Він кинувся в ожинник, розлючено відпльовуючись, і зник серед колючого галуззя.

Коли виски нападників геть затихли, вояки обтрусили з шубок порох і сіли зализувати рани. Вогнесерд тільки-но запримітив, що син Синьозірки, Каменешуб, був серед Річкових котів.

— Когось серйозно поранили? — видихнув він.

Усі коти похитали головами, навіть Мишошубка, яка досі ще стікала кров’ю після першого нападу.

— Нам слід повертатися до своїх угідь, — нявкнув Каменешуб.

— Громовий Клан дякує вам за допомогу, — Вогнесерд шанобливо схилив голову.

— Волоцюги всім нам загрожують, — відповів Каменешуб. — Ми не могли дозволити вам битися самим.

Білошторм потрусив мордочкою, струшуючи краплини крові, а тоді глянув на Сіросмуга.

— Добре знову битися поруч із тобою, друже. Що тебе сюди привело?

— Він почув крики Вогнесерда від Чотиридерева, де ми патрулювали, — відповів Каменешуб замість Сіросмуга. — І переконав нас прийти на поміч.

— Дякую, — тепло відповів Вогнесерд. — Вам усім.

Каменешуб кивнув і повернув до лісу. Патруль рушив услід за ним. Вогнесерд торкнувся мордою Сіросмуга — він не хотів, щоб друг ішов. Вони ж навіть не встигли поговорити.

— Побачимось, Сіросмуже, — нявкнув Громовий воєвода.

Навіть під густою шубкою Сіросмуга чутно було, як він муркоче.

— Бувай, — промурмотів сірий вояк.

Вогнесерд здригнувся, коли над лісом нарешті погасло сонце. Він бачив, як у темряві світяться болем очі Мишошубки. Тоді на нього з новою силою накотило горе: він пригадав, якою дорогою ціною вони здобули перемогу над волоцюгами. Тіло Вітрогона, певно, вже захололо. А це ж була не єдина дочасна смерть, яку Тигрокіготь сьогодні приніс до лісу.

Вогнесерд глянув на Білошторма.

— Ви з Мишошубкою зможете забрати Вітрогона до табору без мене? Я скоро вас наздожену. Але спершу маю зробити ще дещо.

Білий вояк зацікавлено примружив очі, але нічого не сказав і просто кивнув.

Розділ 17

Вогнесерд важко подибав назад на Громошлях. Сморід Тигрокігтя та волоцюг досі важко висів у повітрі, проте не чутно було вже нічого, крім пташиних пісень та шепотіння леготу серед листя. Серед цього спокою після битви він гостро відчував запахи Тіньового Клану. Чи були тут іще Тіньові коти, крім Білогорлика, серед волоцюг? Невже пошесть у Тіньовому таборі лютувала настільки, що вояки добровільно йшли у вигнання та долучалися до банди Тигрокігтя з міркувань безпеки? Хоча, можливо, запахи просто занесло з Тіньових угідь потойбіч Громошляху.

Вогнесерд поглянув на Громошлях, на тіло чорно-білого вояка. Якщо Білогорлик і доєднався до волоцюг через хворобу у Клані, це все ж не пояснювало вираз жаху на його обличчі перед смертю. Чого б то Білогорликові лякатися Тигрокігтя, якщо цей смугань був його провідником? Відчуваючи докори сумління, Вогнесерд раптом подумав, що, можливо, Білогорлик наткнувся на тіло Вітрогона геть випадково, вже після того, як Тигрокіготь напав на Громовий патруль. Але що він взагалі робив на Громових землях? Де був Дрібнохмар? Надто багато запитань, і жодної задовільної відповіді.

Одне Вогнесерд знав точно: він не міг полишити Білогорлика тут, на Громошляху, щоб його тіло нівечили потвори. Зараз було тихо, тож воєвода вийшов на середину і зубами взяв мертвого кота за карк. Він обережно відтягнув тіло на моріжок, сподіваючись, що побратими загиблого невдовзі знайдуть його та гідно поховають. Що б там Білогорлик не накоїв, тепер Зореклан йому суддя.

* * *

Коли Вогнесерд увійшов до залитого місячним сяйвом табору Громового Клану, тіло Вітрогона вже лежало посеред терену. Вояк виглядав цілком мирно, лежав там, простягнувшись, начебто спав. Синьозірка міряла кроками землю поруч із його тілом, похитуючи своєю великою головою з боку на бік.

Решта Клану трималася віддалік, у тінях осторонь галявини. Повітря повнилось горем. Коти безмовно походжали попід деревами, стривожено позираючи на провідницю, яка бродила туди-сюди, тихесенько щось мурмочучи. Вона й не намагалась опанувати своє горе, як колись. Вогнесерд пригадав, як тихо Синьозірка оплакала старого друга та воєводу, Левосерда, багато повень тому. Зараз вона не виказувала ні крихти тієї мовчазної гідності.

Вогнесерд відчував, як Клан спостерігає за ним і провідницею. Синьозірка підвела очі, воєвода зустрів її погляд і стривожився, побачивши там страх і шок.

— Вони кажуть, це Тигрокіготь зробив, — крекнула вона.

— То міг бути один із його волоцюг.

— Скільки їх?

— Я не знаю, — визнав Вогнесерд, адже неможливо було їх рахувати посеред бою. — Багато.

Синьозірка знову почала хитати головою, але він розумів, що провідниця має знати всю правду, хотіла вона цього чи ні.

— Тигрокіготь хоче помститися Громовому Кланові, — доповів воєвода. — Він сказав мені, що вбиватиме наших вояків одного за одним.

Позаду нього весь Клан перелякано завив. Вогнесерд не зважав на них, зосередившись на Синьозірці. Він відчував, як його серце тріпоче, ніби спіймана пташка, і все благав Зореклан дати йому наснаги впоратися з цією новоявленою загрозою. Поступово Громові коти затихли, а воєвода чекав разом із ними, поки заговорить Синьозірка. Віддалік, злетівши з гілки дерева, скрикнула сова.

Синьозірка підняла голову.

— Він лише моєї смерті хоче, — промурмотіла вона так тихо, що тільки Вогнесерд її почув. — Заради Клану…

— Ні! — кинув Вогнесерд, урвавши її. Невже Синьозірка справді збиралася здатися Тигрокігтю? — Він цілому Кланові хоче помститися, не тільки тобі!

Провідниця понурила голову.

— Така мерзенна зрада! — прошипіла вона. — Як я могла не розгледіти цю зраду, ще коли він жив серед нас? Яка ж я була дурна! — Синьозірка похитала головою, заплющивши очі. — Мишоголова дурепа.

Вогнесерд відчув, як у нього затремтіли лапи. Синьозірка, здається, серйозно налаштувалася займатись самокатуванням, перекинувши на себе всю відповідальність за крутійство Тигрокігтя. Воєводі стало недобре, коли він збагнув, що тепер йому доведеться взяти на себе відповідальність за Клан.

— Віднині маємо бути певні, що табір надійно захищено вдень і вночі. Довгохвосте, — поглянув він на смугастого вояка, — ти стійкуватимеш до місяцепіку. — Тоді повернувся до Морозошубки. — Далі стійкуватимеш ти. — Обоє котів кивнули, і Вогнесерд схилився до тіла Вітрогона. — Мишошубка з Орлякошубом поховають Вітрогона перед світанком. Доти біля нього стійкуватиме