Читати книгу - "Віщі сестри, Террі Пратчетт"

До того ж буря непогано розім’ялася на рівнинах, коли їй підвернулася нагода засипати снігами та скувати небаченим морозом чималу територію. Тепер, щоправда, їй доводилося хіба що стоїчно переносити повернення в гірську місцевість, де вона могла хіба що тривожити зарості вересу. 

Якби погодні явища були людьми, ця буря в міжсезоння сиділа б у якій-небудь гамбургерній юдолі в картонному капелюсі на голові. 

Наразі вона спостерігала за трьома постатями, що повільно брели з різних сторін через торф’яну пустку, явно прямуючи до прогалини, де стояла самотня кам’яна брила — чи зазвичай стояла, бо саме наразі видно її не було. 

Впізнавши своїх давніх знайомих і прихильниць, буря привітала їх непритаманним цій порі року розкатом грому. Втім, він лишився без уваги. 

— Бісова каменюка знову кудись поділася, — сказала Бабуня Дощевіск. — Утім, каменюк тут досить і без неї. 

Її обличчя мало такий вигляд, ніби його намалював на крейдяному папері дуже нервовий художник. Воно мало вигляд, ніби вона щось задумала. Причому щось зловісне. 

— Розведи багаття, Маґрат, — за звичкою сказала вона. 

— Гадаю, нам усім і справді не завадить по горнятку чаю, — промовила Тітуня Оґґ, вимовляючи слова ніби під час заклинання, й сягнула рукою під шаль. — Ось із цим, — додала вона, видобуваючи звідти пляшечку яблунівки. 

— Алкоголь обманює розум і роз’їдає душу, — добросовісно відреагувала Маґрат. 

— В житті ні краплі в рот не брала, — сказала Бабуня Дощевіск. — Ґіто, нам треба лишатися при тверезому розумі. 

— По крапельці в чай не рахується, — сказала Тітуня. — Це тільки на користь. Хіба не відчуваєте, який тут пронизливий вітер? 

— Ну що ж, — сказала Бабуня. — Але саме по крапельці. 

Чай пили в цілковитій тиші. Нарешті Бабуня сказала: 

— Слухай, Маґрат, ти знаєшся на шабашах. Якби ми хотіли організувати все як слід, з чого треба було би почати? 

Маґрат завагалася. Згадувати про танці голяка вона була ще не готова. 

— Є така пісня, — промовила вона. — Для восхваління повного Місяця. 

— Але зараз він не повний, — вказала Бабуня. — Він майже круглий, чи як воно там називається. 

— Опуклий у фазі зростання, — послужливо підказала Тітуня. 

— Гадаю, ідеться про Місяць у принципі, — припустила Маґрат. — А тоді ми повинні розширити свою свідомість. Хоча, боюся, для цього вже потрібно, щоб була справжня повня. З небесними тілами варто дотримуватися точності. 

Бабуня обдарувала її довгим допитливим поглядом. 

— То це і є ота твоя сучасна магія? — спитала вона. 

— Тільки частина, Бабуню. Там ще багато всього. 

Бабуня Дощевіск зітхнула. 

— Ну, напевно, кожному своє. Хоча нехай мені грець, якщо я коли-небудь стану питати поради у якої-небудь кулі з кришталю. 

— Та ну його все в пень, — сказала Тітуня. — Давайте вже кого-небудь зурочимо. 

Блазень обережно пробирався нічними коридорами. Втім, ніякої особливої небезпеки попереду бути не мало. Маґрат намалювала йому приблизну мапу розташування Ґрібо, а він не забув прихопити в замковому арсеналі щось на кшталт кольчужного фартуха і пару таких же рукавиць. 

Він дістався потрібної комірчини, акуратно підняв клямку, прочинив двері і одразу ж відскочив до стіни. 

Непроникна темрява комірчини змішалася з помітно світлішою темрявою коридору, і в коридорі дещо потемнішало. 

Нічого іншого, однак, не сталося. Кількість смертоносних клубків хутра, що кинулися на нього, розбризкуючи слину та лють, дорівнювала нулю. Блазень полегшено видихнув і ковзнув усередину. 

На голову йому звалився Ґрібо. 

Для Ґрібо це був не найкращий день. Приміщення, в якому він опинився, аж ніяк не надавало умов, необхідних для тієї повноти життя, до якої він звик. Єдиною цікавою подією було відкриття незадовго до обіднього часу колонії мишей, які поколіннями прогризали свій шлях до свободи через безцінне зібрання гобеленів з історії Ланкру, і саме дісталися до правління короля Муруна (709–745), який свого часу зустрів мученицьку смерть[39], що ось тепер не оминула і мишей. Після цього Ґрібо погострив пазурі об бюст єдиного в історії Ланкру монарха-вампіра — Прокольної Гримнір (1514–1553, 1553–1557, 1557–1562, 1562–1567 і 1568–1573) і справив потреби на портрет невідомого правителя, від чого з портрета негайно почала облазити фарба. Далі ж Ґрібо знудився, а відтак — розсердився. 

Він увіп’явся пазурами туди, де мали б бути блазневі вуха, але результатом стало лише металеве шкрябання. 

— А хто це в нас хороший котик? — прожебонів блазень. — Киць-киць-киць. 

Ґрібо це заінтригувало. Єдиною особою, що досі зверталася до нього подібним чином, була Тітуня Оґґ; усі інші зазвичай вживали що-небудь на кшталт «а-щоб-тобі-пішов-геть-жирна-потворо». Зацікавлений, кіт дуже обережно звісив голову вниз. 

У поле зору блазня повільно вповзла зловісно-допитлива перевернута котяча морда. 

— Котик хоче домці? — з надією спитав блазень. — Дивися, дверцята вже відчинені. 

Ґрібо міцніше вчепився пазурами. Нарешті він знайшов тут друга. 

Блазень дуже акуратно знизав плечима, розвернувся і рушив коридором назад. Він пройшов через зал, перетнув двір, обігнув караулку і вийшов за браму, обережно кивнувши вартовим. 

— Тут щойно пройшов чоловік з котом на голові, — промовив один із них по парі хвилин роздумів. 

— Ти його впізнав? 

— По-моєму, це був наш блазень. 

Запала сповнена роботи думки пауза. Другий вартовий зручніше перехопив держало алебарди. 

— Гнила у нас робота, — сказав він. — Але ж мусить її хтось робити. 

— Не будемо ми нікого зурочувати, — твердо заявила Бабуня. — Тим більше, це не працює, якщо людина не знає, що її зурочили. 

— Ой, та достатньо послати цій людині внизану шпильками ляльку. 

— Ні, Ґіто. 

— А для цього достатньо мати трохи обрізків нігтів цієї людини, — з ентузіазмом вела своєї Тітуня. 

— Ні. 

— Чи жмуток волосся, чи хоч щось. А голки в мене з собою. 

— Ні. 

— Зурочення є аморальним вчинком і негативно впливає на карму, — додала Маґрат. 

— А я все одно його зурочу, — вперто сказала Тітуня. — Хай навіть пошепки. Я в тому його підземеллі ледь дуба не врізала, а йому хоч би що! 

— Ми не збираємося його зурочувати, — сказала Бабуня. — Ми збираємося його змістити. Де там наш старий король? 

— Я лишила каменюку на кухонному столі, — сказала Тітуня. — Всі нерви собі вже вимотала. 

— Дивно, — сказала Маґрат. — Він поводився так чемно. Принаймні для привида. 

— Та він-то нічого. А от усі решта… — сказала Тітуня. 

— Решта? 

— Він мені каже: «О, молю тебе, винеси з палацу якого-небудь каменя, аби я міг у ньому оселитися», — пояснила Тітуня Оґґ. — «Тут песець як нудно — вибачте, шановна пані, мою хапонську». Звичайно, я йому допомогла. Але ж куди там — до каменя напхалася ще ціла купа привидів. Канікули вирішили собі влаштувати. Ні, я нічого не маю проти привидів — принаймні королівської крові, — але не в моєму помешканні. А тепер у мене по пральні з диким ґвалтом гасає якась ненормальна на колісниці, в коморі засіли двоє маленьких близнят, по кімнатах стирчать якісь безголові дядьки, хтось без угаву верещить під кухонною раковиною, і ще якийсь неприкаяний волохатий по всій хаті вештається. Куди це годиться? 

— Нема його — і добре, — сказала Бабуня. — Сторонні люди нам тут не потрібні. 

— Він не людина, а привид, — нагадала Маґрат. 

— Не будемо занурюватися в деталі, — холодно відповіла Бабуня. 

— В кожному випадку, повернути його на трон не вдасться, — продовжувала Маґрат. — Привиди не можуть царювати.