Читати книгу - "Якщо кров тече"

Вона завжди казала йому це, коли він кудись ішов. Тепер, коли до діла взялися маленькі сірі клітини, він замислився, чи не думає вона при цьому про того Джеффері.

Бабуся була пухкенька (і набирала пухкості), але місіс Стенлі переважала її вдвічі. То була вдова, що коли ходила, то сопіла, як діряве колесо, і наче завжди носила той самий рожевий халат. Чак відчув неясну провину за те, що приніс пундиків, котрі тільки додадуть їй товщини, але йому потрібна була інформація.

Вона подякувала за кекси й спитала (в цьому він був майже впевнений заздалегідь), чи не хотів би він з’їсти одного кексика з нею на кухні.

— Я й чаю заварю!

— Дякую, — сказав Чак. — Я не п’ю чаю, але від склянки молока не відмовлюся.

Коли вони сіли на кухні за столик, залитий повінню червневого сонця, місіс Стенлі спитала, як ся мають Елбі та Сара. Чак, розуміючи, що все сказане на цій кухні розійдеться вулицею вже до кінця дня, сказав, що все добре. Але Пуаро говорив, що, аби трохи отримати, треба трохи дати, тому Чак додав: бабуся збирає одяг для лютеранського притулку бездомних.

— Твоя бабця свята, — сказала місіс Стенлі, вочевидь розчарована тим, що оце й усе. — А як твій дідо? Йому лікар уже подивився ту штуку на спині?

— Ага, — сказав Чак. — Лікар видалив і відправив на тести. Виявилося, що воно не злоякісне.

— Слава Богу за це!

— Так, — погодився Чак.

Трохи давши, він подумав, що тепер має право отримати.

— Він недавно балакав з бабусею про когось на ім’я Генрі Пітерсон. Я так зрозумів, що той помер.

Чак був готовий до невдачі; вона могла ніколи не чути про Генрі Пітерсона. Але місіс Стенлі зробила такі великі очі, що Чак справді злякався, чи вони не випадуть, а тоді вхопилася за шию так, ніби там застряг шмат чорничного кекса.

— Ой, то було так сумно! Так жахливо! Він був бухгалтер, працював з рахунками твого батька. Й інших компаній теж. — Вона схилилася вперед, і її халат відкрив Чаковому погляду такі великі груди, що вони здавалися галюцинацією. Вона продовжувала триматися за шию. — Він убив себе, — прошепотіла вона. — Повісився!

— Він розтрачував гроші? — спитав Чак.

У книжках Аґати Крісті було немало розтратників. А ще шантажистів.

— Що? На Бога, ні! — Вона стисла губи, ніби силкувалася втримати щось недоречне для вух такого безвусого юнака, який оце сидів навпроти неї. Якщо так і було насправді, то її природна схильність розка­зу­вати все (і всім) переважила. — Його жінка втекла з молодшим чоловіком! Таким, що ледве доріс голосувати, а вона вже надгризла п’ятий десяток! Ну і що ти про це думаєш?

Єдина відповідь, на яку спромігся в ту мить Чак, була «Ого!», і цього нібито вистачило.

Уже вдома він узяв записника з полиці й хутенько занотував: «Д. бачив привида малого Джеффері незадовго до його смерті. Бачив привида Г. Пітерсона за 4 чи 5 РОКІВ до його смерті». Чак зупинився й стурбовано пожував кінець ручки. Він не хотів писати те, що було на думці, але відчував, що хороший детектив мусить.

«Сара і хліб. ЧИ БАЧИВ ВІН У КУПОЛІ ПРИВИД БАБУСІ???»

Відповідь здавалась очевидною. Чому ж іще дідусь говорив про те, як важко чекати?

«Тепер я теж чекаю, — подумав Чак. — І сподіваюся, що це все просто маячня».

5

Останнього дня в шостому класі міс Річардс — приємна молода ідеалістка, яка гадки не мала про те, як підтримувати дисципліну, і навряд чи довго протрималася б у системі шкільної освіти, — намагалася читати Чаковому класу кілька строф із «Пісні про себе» Волта Вітмена. Ішло не дуже. Учні бешкетували, не хотіли поезії, а хотіли втекти в літо, що стелилося перед ними на найближчі кілька місяців. Чак почувався так само, радо плювався паперовими кульками або показував Майку Ендербі середнього пальця, коли міс Річардс опускала очі в книжку, але один рядок встромився йому в голову й змусив сісти рівніше.

Коли урок нарешті скінчився і дітей відпустили, він затримався. Міс Річардс сиділа за столом і здувала з чола пасмо волосся. Побачивши Чака, що стояв коло неї, вона втомлено всміхнулася.

— Непогано зайшло, як гадаєш?

Чарлі умів розпізнати сарказм, навіть легенький і спрямований на того, хто говорить. Врешті-решт, він єврей. Ну, наполовину.

— Що значить його рядок «Я великий і вміщаю множини»?

Її усмішка налилася життям. Вона підперла голову маленьким кулачком і глянула на нього гарними сірими очима.

— А ти як думаєш?

— Усі люди, кого він знає? — припустив Чак.

— Так, — погодилася вона, — але, можливо, він має на увазі навіть більше за це. Нахилися сюди.

Він нахилився до її столу, на якому поверх класного журналу лежав збірничок «Американські вірші». Вона дуже легенько приклала долоні до його скронь. Долоні були прохолодні. Відчуття було таке прекрасне, що йому довелося придушувати тремтіння.

— Що тут у мене в долонях? Тільки люди, яких ти знаєш?

— Більше, — сказав Чак. Він думав про матір, батька і дитину, котру йому так і не випало потримати на руках. Аліса, звучить як дощ. — Спогади.

— Так, — сказала вона. — Усе, що ти бачиш. Усе, що ти знаєш. Цілий світ, Чакі. Літаки в небі, люки в асфаль­ті. З кожним роком, що ти проживаєш, світ у твоїй голові збільшується й чіткішає, стає детальнішим і складнішим. Розумієш?

— Здається, так, — сказав Чак.

Його приголомшила думка, що в його тендітній черепній чаші міститься цілий світ. Він подумав про малого Джеффері, збитого на вулиці. Про Генрі Пітерсона, батькового бухгалтера, що звисав мертвий з мотузки (йому про це снилися кошмари). Їхні світи згасали. Як у кімнаті, коли клацаєш вимикачем.

Міс Річардс прибрала руки. Вона нібито стривожилася.

— Усе гаразд, Чакі?

— Так, — сказав він.

— Тоді біжи собі. Ти хороший хлопець. Мені подобалося працювати з тобою в класі.

Він пішов до дверей, а там розвернувся.

— Міс Річардс, а ви вірите в привидів?

Вона подумала.

— Я вірю, що спогади — це і є привиди. Але вірити в страховидло, що пурхає коридорами затхлих замків? Думаю, вони існують тільки в книжках і кіно.

«А ще, мабуть, у куполі дідусевого будинку», — подумав Чак.

— Приємного тобі літа, Чакі.

6

Чак справді насолоджувався літом аж до серпня, коли померла бабуся. Це сталося далі вулицею, на людях, що було трохи непристойно, але принаймні то була така смерть, про яку люди на похороні могли впевнено казати: «Слава Богу, не мучилася». Інша чергова фраза «Вона прожила довге й повне життя» була не повністю в зеленій зоні, тому що Сара Кранц так і не досягла середини сьомого десятка, хоча вже наближалася.

Будинок на Пілчард-стріт знову наповнився чистим смутком, але цього разу не було жодної подорожі до «Диснейворлду», яка позначила б початок відновлення. Чак знову почав називати бабусю «баббі» — принаймні подумки — і багато вечорів засинав у сльозах. Іноді він шепотів: «Баббі,