Читати книгу - "Контракт на любов, Дарина Міс, Уля Сер"

Монолог Емілії

Не розумію, що я роблю не так, що життя постійно підкидає сюрпризи, які зовсім не є приємними.

Я переболіла, пережила і відпустила, так чому зараз я знову повинна пройти через той біль? Чому я знову повинна страждати?

Завдяки Ярославу я стала сильнішою та витривалішою, але я не хочу знову проходити через це. Його ніколи не хвилювали почуття інших, люди для нього лише засоби досягнення цілей. Він завжди лякав мене, проте це одночасно і приваблювало, його сила перед іншими та любов до небезпеки. 

Він залицявся до мене, як скажений, його нестандартність зводила з розуму. Я відкрилась йому, повірила в те, що поруч зі мною він змінюється, що стає кращим. Я віддала йому своє серце, і що отримала від нього? Приниження, біль, розчарування і страх... 

Він використав мене, мої почуття, моє тіло... 

Він сміявся, а я помирала з середини. 

Ніхто не чув, як кричала через біль моя поранена душа.

Ніхто не допоміг мені коли я просила, кричала: "Допоможіть!".

Що я зробила не так? Невже я заслуговувала на таке, тільки через те, що покохала? Це було Боже покарання за мою любов до "неправильної" людини? 

Після всього, що сталось я жила так, ніби найщасливіша людина на землі. Але... 

Я постійно відчувала страх... Страх, що все повториться, що він повернеться. Я хотіла розповісти, але...

Навіть якби й розповіла, ніхто б не почув... 

Я повинна була сама це закінчити. Я дуже хотіла забути, відпустити, але не виходило. Душа боліла, серце виривалось із грудей, але я не могла зупинити... 

Ніби стояла на краю обриву, і єдиний вихід це впасти вниз, ніби там я знайду порятунок. 

І до цього часу це не минуло... 

Я досі надіюсь, що зможу до когось докричатись, що хтось побачить цей біль в моїх очах... Але стає все гірше, особливо тепер, коли він повернувся... 

Всі навкруги й гадки не мали раніше та не мають зараз про те, що я відчуваю. Всі так впевнені, що все добре, бо я посміхаюсь. Вони вважають себе чудовими друзями, а я і далі відчуваю біль, моя душа і далі благає про допомогу. Я і далі згораю із середини. 

Я все ближче до того обриву, з якого рано чи пізно полечу вниз.

Денис

Я дивився на Емілію і не міг зрозуміти, що сталось. В одну мить вона перетворилась на налякане кошеня, яке загнали в куток. Вона тремтіла, руки тряслись, очі наповнились слізьми, а серце шалено билось. Вона боїться...Дуже боїться. Я знаю цей стан, як ніхто інший. Але....Що за смс їй прийшло, що так налякало її? 

Хто налякав її?

– Емі... – тихо-тихо кажу та беру її за руку. – Що сталось? Розкажи мені, я допоможу, – промовляю так, аби не відштовхнути. Але, чорт побери, мене лякає цей стан.

Навіть після ситуації з Алексом вона була не такою наляканою.

Вона підіймає очі, з яких рікою починають литися сльози, проте вона швидко стирає їх сліди. Наче ховається від мене.

– Все добре. Я повинна сама розв'язати цю проблему. Я розумію, що в нас зараз не все добре в компанії, але можу я піти сьогодні раніше додому? Я повинна зустрітись з деким, тому... – вона тремтить. Зрозуміло. що в такому стані працювати вона не зможе.

– Мені піти з тобою на цю зустріч? – запитую я, але не через ввічливість. Я бачу, що вона розгублена і налякана. Якщо ця людина довела її до такого стану, то, можливо, їй не варто йти самій.

– Ні! – з підвищеним голосом відповідає Емілія. – Я все вирішу сама. Дякую за турботу, але тебе це не стосується. – вона витирає сльози та посміхається.

– Добре, тоді зробимо так. Якщо будуть проблеми, чи тобі потрібна буде допомога, ти скажеш мені про це. Добре? – я хочу допомогти. Зараз, я дійсно хочу бути поруч. Захистити. 

– Так, звісно. Кому, як не тобі я буду виїдати мозок і кого, як не тебе я завантажуватиму своїми проблемами. Я від тебе натерпілась, тому тепер твоя черга, – вона посміхається, але в очах біль і страх.

– Тоді, до зустрічі, – вона простягає мені піджак.

– Залиш собі, тобі ще добиратись додому, а на вулиці похолодало.

Допомагаю їй одягнути його.

– До зустрічі, Емі.

– До зустрічі, Денисе.

Після розмови з Емілією я ніяк не міг взяти себе в руки. Весь час прокручував в голові все, що відбулось. Мене ніяк не покидала думка про те, що в неї щось трапилось і, можливо, їй потрібна допомога. Я знаю, що вона відмовилась через свою впертість, адже вона хоче бути сильною попри все. Але, знаючи її, можна не хвилюватись. Вона впорається, вона дійсно сильно. Якщо каже, що вирішить все сама, то так і буде. Але від цього, чомусь, не легше.

Емілія

Заходжу у квартиру, і просто не можу повірити в те все, що відбулось.

Ярослав повернувся...Як тільки я забула, і почала рухатись далі, він вирішив знову увійти в моє життя. 

Все сталось коли мені було сімнадцять років. 

Наївна, щира, довірлива дівчинка, яка сліпо вірила, що люди здатні мінятись заради кохання. І до чого мене привела моя віра? 

Ярославу було двадцять два. Я була щасливою, коли він почав залицятись. Дорослий, як я тоді вважала, чоловік, який не образить мене і не зробить боляче, адже він не підліток, і багато чого пережив вже. О, як же я помилялась. 

Він був справді неадекватним, раптово він міг почати сміятись просто так, а через хвилину він ламав та бив все що бачив. І тих, хто не так на нього подивився теж. 

Він ніколи не кохав, проте завжди хотів аби все було лише так, як він каже, вважав що все повинно бути його, і ніяк інакше.

Він був справжнісіньким злочинцем, який не раз грабував та гвалтував. І я не стала винятком. Він скористався моєю наївністю та любов'ю. І це вбило в мені ту милу дівчинку...

Гаразд, потрібно взяти себе в руки. Перед ним я повинна стояти стійко, і не показувати свій страх.

Вирішую сходити в душ. Знімаю піджак Дениса, та вішаю його в прихожій, потрібно буде його повернути.