Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Тоді старий генерал запропонував Картерові супровід до будь-якої землі, побоюючись, щоб зуґи, бува не захотіли зігнати на ньому злість і досаду за цю військову поразку. Він радо пристав на пропозицію — не тільки через гарантію безпеки, а ще й тому, що йому просто подобалося вишукане котяче товариство. Тож, у супроводі веселого і грайливого полку, з почуттям виконаного обов’язку, Рендольф Картер гордо крокував зачарованим і сяйливим лісом титанічних дерев, балакаючи про свої пошуки зі старим генералом та його внуком, інші ж коти радо вистрибували довкола чи ганялися за опалим листям, яке кружляло на вітрі над порослим грибами лісовим покривом. Старий кіт сказав, що йому чимало доводилося чути про незнаний Кадат серед холодної пустки, але він гадки не має, де його шукати. Що ж до чарівливого присмеркового міста, то про нього він навіть не чув, хоча радо поділиться з Картером усім, що дізнається корисного.

Він розказав Картерові кілька паролів, страшенно важливих серед котів країни снів, а ще дуже радив йому звернутися до старого котячого вожака у Селефаїсі, куди той зараз і прямував. Той старий кіт, якого Картер навіть трохи знав, був статечним мальтійцем, надзвичайно впливовим у будь-якій справі. На світанку мандрівники дісталися узлісся, і Картер тепло попрощався зі своїми друзями. Молоденький молодший лейтенант, якого він востаннє бачив іще маленьким кошеням, ішов би за ним і далі, якби йому не заборонив старий генерал. Суворий патріарх зауважив, що його обов’язок — іти туди, куди прямує його плем’я та армія. Тож Картер наодинці вирушив золотими полями, які таємниче простягалися обабіч порослої вербами річки, а коти повернулися назад до лісу.

Мандрівник чудово знав ті порослі садами землі, що пролягали між лісом та Серенерійським морем, і весело чимчикував уздовж осяйної річки Укранос, яка позначала його маршрут. Сонце підбивалося вгору над пологими пагорбами, на яких між лугами раз у раз виростали гаї, відтіняючи кольори тисяч квіток, якими поросли пагорби і байраки. Ці землі були оповиті серпанком благодаті, оскільки їм діставалося трохи більше сонця, ніж будь-якій місцині на землі, і вони чули таку дзвінку літню музику птаства і бджіл, як ніде інде; тож він ішов тут, немов крізь казку, переживаючи радощі й зачудування, яких не знав ніколи раніше.

До полудня Картер досяг яшмових терас Кірану, найнижчі схили яких збігали до берега, утворюючи підмурок для того прекрасного храму, до якого раз на рік у золотому паланкіні прибуває король Ілек-Вад зі своїх далеких земель у присмерковому морі, щоб вознести молитву богові Украноса, який співав йому, коли той іще молодим мешкав у хатинці на його березі. Той храм увесь із яшми, і він займає цілий акр разом із садами, сімома гостроверхими вежами, а також внутрішнім святилищем, в якому крізь приховані канали річка знаходить вхід під землю і бог м’яко співає у ніч. Не раз місяцю доводилося чути ті співи, коли він лив своє сяйво на сади, тераси і шпилі; але чи справді та музика — спів бога, чи просто наспіви таємничих жерців, не може сказати ніхто, крім самого короля Ілек-Вада, бо ж лише він заходив до храму, лише він бачив жерців. Зараз же, в цю дрімотну пору, той прикрашений витонченим різьбленням храм стояв німотний, тож, ідучи у світлі чарівного сонця, Картер чув лише жебоніння великого струмка, та ще цвірінчання птахів і дзижчання бджіл.

Усе пообіддя мандрівник ішов запашними лугами, оточеними пологими прибережними пагорбами, на яких виднілися криті рогозою мирні хатинки та різьблені з яшми і хризоберилу вівтарі на честь улюблених тут богів. Іноді він підходив до самого берега Украноса і насвистував щось веселим переливчастим рибкам, що гралися у його кришталевій чистій воді, іноді спинявся серед заростей очерету і під його шепотіння вдивлявся у величний темний ліс на протилежному березі, на якому дерева підступали впритул до води. Колись, у попередніх своїх снах, він не раз бачив, як чудернацькі буопоти сором’язливо виходили з лісу, щоб напитися води, але зараз жодного з них не було видно. Нараз він спинився, спостерігаючи, як хижа риба, вистрибнувши з води, схопила пташку-рибалку, приманивши ту своєю яскравою лускою, що спокусливо поблискувала на сонці, — вона схопила пташку за дзьоба своїм величезним ротиськом і затягла відважну мисливицю під воду.

Ближче до вечора він піднявся на спадистий порослий травою схил і побачив, як просто перед ним у промінні західного сонця палає тисяча позолочених шпилів Трана. Неймовірно високими здавалися алебастрові мури того дивовижного міста, які здіймалися вгору на недосяжну височінь, вирубані із суцільного каменю, — ніхто не знає, як і ким, бо вони старіші, ніж сама пам’ять. А все ж, хай якими високими були ці стіни, з їхньою сотнею воріт та двома сотнями торет[67], вежі всередині цих стін, білосніжні під золотими шпилями, були ще вищими; з рівнини, що оточувала місто, люди бачили, як вони стрімко здіймаються в небо, інколи сліпучо білі, інколи ховаючи свої верхівки у клубах хмар і туманів, а іноді, коли хмари слалися нижче, їхні шпилі незатьмарено сяяли понад імлою. А там, де брами Трана виходять на річку, стоять мармурові причали, ледь похитуються на хвилях заякорені ґалеони із прикрашених різьбленням кедра і каламандра[68], і дивні бородаті моряки сидять на діжах і паках, помережаних ієрогліфами далеких країв. Під мурами міста розкинулися ферми — маленькі хатинки куняють поміж невеличких пагорбів, а серед струмків та садів звиваються вузькі путівці з численними кам’яними місточками.

Картер ішов цими квітучими землями у надвечір’ї і бачив, як від річки до чарівних золотих шпилів Трана підповзають сутінки. І в годину смеркання він підійшов до південної брами, де його спинив чатовий у червоному однострої і зажадав від нього переповісти три неймовірні сни, на доказ того, що він — сновидець, гідний ходити крутими таємничими вуличками Трана і прогулюватися базарами, на яких продавався крам з прикрашених різьбленнями ґалеонів. І, задовольнивши волю чатового, Картер увійшов до казкового міста; шлях пролягав крізь настільки широкий мур, що брама здавалася тунелем, а далі подався звивистими і плутаними вуличками, які зміїлися поміж небосяжних веж. Крізь заґратовані й обрамовані балконами віконечка лилося світло, а з внутрішніх двориків, в яких дзюрчали мармурові водограї, вкрадливо линули звуки лютень і панфлейт. Картер знав дорогу і одразу рушив темнішими вуличками у напрямку річки, де у старій приморській таверні сиділи знайомі йому з безлічі інших снів капітани і моряки. Там він оплатив свій проїзд до Селефаїса на величному зеленому галеоні, там же й заночував, маючи перед тим серйозну розмову із вельми поважним котом, що мешкав у тій таверні; сидячи перед велетенською піччю, той сонно кліпав і снив давніми війнами та забутими богами.

Вранці Картер піднявся на борт галеона, що відпливав до Селефаїса, і сів на носі судна, спостерігаючи, як матроси віддають швартові, рушаючи у плавання до Серенерійського моря. На багато ліг попереду простягалися береги, які нічим не відрізнялися від тієї місцини,