Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Найкращі чоловіки — американці, — мовила американка моїй дружині.
Я знімав на підлогу валізи.
— Якщо виходити заміж, то тільки за американця.
— А коли ви покинули Веве? — запитала моя дружина.
— Два роки тому восени. Цю канарку якраз доньці і везу.
— Ваша донька закохалася у швейцарця?
— Так, — відповіла американка. — Він був з прекрасної родини у Веве. Збирався стати інженером. Вони там і зустрілися. Довго гуляли разом.
— Я колись була у Веве, — сказала моя дружина. — Ми їздили туди на медовий місяць.
— Справді? Гарно, мабуть, провели час. Але я, звісно, подумати не могла, що вона закохається в нього.
— Там справді дуже гарно, — відповіла моя дружина.
— Ага, — кивнула американка. — Дуже. А де ви там мешкали?
— У «Трьох коронах», — мовила моя дружина.
— Чудовий старий готель, — сказала американка.
— Ага, — відповіла моя дружина. — У нас був хороший номер, і восени там чудово.
— О, то ви восени там були?
— Ага, — відповіла моя дружина.
Ми проїжджали повз аварію — зіткнулися три вагони. Стінки зім’ялися, дах просів.
— Дивіться, — сказав я. — Аварія.
Американка визирнула з вікна й побачила останній вагон.
— Саме цього я всю ніч і боялася, — промовила вона. — Деколи в мене буває жахливе передчуття. Більше ніколи не їхатиму вночі швидкісним. Мусять бути й інші зручні потяги, які не мчать так швидко.
Потяг в’їхав під накриття Ліонського вокзалу і зупинився, до вікон підійшли носильники. Я передав сумки через вікно, ми вийшли на довгий тінистий перон, і американка довірилась одному з трьох чоловіків із агентства «Кук», який сказав: «Хвилиночку, мадам, я тільки знайду ваше прізвище».
Носильник підкотив візок, повантажив на нього наш багаж, і ми з дружиною попрощалися з американкою, чиє прізвище представник агентства вже знайшов серед купи надрукованих на машинці паперів, які знову запхав до кишені.
Ми пішли уздовж потяга довгим бетонним пероном услід за носильником та візком. У кінці стояв турнікет, де працівник станції забрав наші квитки.
Ми повертались до Парижа, щоб розлучитись.
Альпійська ідилія
Навіть рано-вранці у долину було спекотно спускатися. Сонце розтопило сніг на лижах, які ми несли, і насухо їх висушило. У долині ще була весна, однак сонце добряче припікало. Ми йшли дорогою у Ґальтюр, несучи лижі й наплічники. Коли минали кладовище, там якраз закінчувався похорон. Із кладовища вийшов і пройшов повз нас священик; «Grüss Gott!»[43] — сказав я йому. Священик кивнув.
— Цікаво, чому священики ніколи не відповідають? — спитав Джон.
— Мав би сказати «Слава навіки!», правда?
— Вони ніколи не відповідають, — мовив Джон.
Ми зупинилися на дорозі, спостерігаючи за тим, як гробар засипає яму. Біля могили стояв селянин з чорною бородою і у високих шкіряних чоботах. Гробар перестав кидати землю і випростав спину. Селянин у високих чоботах забрав від нього лопату й продовжив засипати яму, розкидаючи землю так рівно, як на городі розкидають гній. Засипання ями сонячного травневого ранку здавалося чимось нереальним. Важко було уявити, що в такий день хтось лежить мертвий.
— Уяви собі, що тебе ховають в такий день, — сказав я Джонові.
— Я б такого не хотів.
— Що ж, — відказав я, — ми ще не мусимо вмирати.
Ми рушили вгору до готелю повз міські будинки. Ми цілий місяць каталися на лижах у Сільвретті й раділи, що нарешті спустилися в долину. Сільвретта — гарна місцина для лижників, але навесні сніг був такий, як треба, тільки вранці й увечері. Решту часу його псувало сонце. Ми обоє від нього втомилися. Від сонця не втечеш. Єдиний затінок створювали скелі й хатинка, збудована під однією з них біля льодовика, проте в затінку просякла потом білизна замерзала. Біля хатини без темних окулярів неможливо було всидіти. Засмагати до чорноти було приємно, але сонце страх як виснажувало. Не давало відпочити. Я радів, що ми спустилися подалі від снігу. Надто пізня весна, щоб кататися у Сільвретті. Мені вже трохи набридли лижі. Ми забагато часу провели в горах. Я досі відчував присмак талої води, яку ми пили, збираючи її з бляшаного даху хатини. Той присмак був частиною моєї нехоті до лиж. Я радів, що на світі є й інші заняття, крім катання, радів, що вже спустився того травневого ранку в долину, подалі від неприродної високогірної весни.
Власник готелю сидів на ґанку, відхилившись на кріслі до стіни. Біля нього сидів кухар.
— Ski-heil![44] — сказав власник готелю.
— Heil![45] — відповіли ми і, сперши до стіни лижі, скинули наплічники.
— Як там у горах? — запитав власник.
— Schön.[46] Трохи забагато сонця.
— Ага. Як на весну, то справді занадто пригріває.
Кухар сидів у кріслі. Господар зайшов з нами до готелю, відчинив контору й виніс нашу пошту. Оберемок листів і кілька газет.
— Випиймо пива, — запропонував Джон.
— Давай. Тільки не на вулиці.
Власник приніс дві пляшки — ми пили пиво, читаючи листи.
— Випиймо ще, — сказав Джон.
Цього разу пиво принесла якась дівчина. Відкриваючи пляшки, вона усміхнулась.
— Багацько листів, — сказала вона.
— Ага. Трохи є.
— Prosit,[47] — мовила дівчина і пішла, забравши порожні пляшки.
— Я вже забув смак пива.
— А я ні, — відповів Джон. — Я часто думав про нього у тій хатині в горах.
— Ну, тепер воно перед нами, — сказав я.
— Не можна займатися чимось надто довго.
— Не можна. А ми надто довго там пробули.
— До біса довго, — сказав Джон. — Коли щось задовго робиш, нічого доброго з того не вийде.
Сонце світило крізь прочинене вікно, пронизуючи пляшки з пивом на столі. Ті були до половини повні. Пиво у пляшках пінилось, але тільки трохи, бо було дуже холодне. Коли ми наливали його у високі склянки, піна здіймалась аж до краю. Я дивився у відчинене вікно на білу дорогу. Дерева на узбіччі покрилися курявою. За ними виднівся луг і потічок. Попри берег росли дерева, трохи далі стояв тартак із водяним колесом. З одного боку він був відкритий, і я побачив довгу колоду й пилку, яка рухалась то вгору, то вниз. Її начебто ніхто не пильнував. Лугом походжало четверо ворон. Одна ворона сиділа на дереві й спостерігала. На вулиці кухар встав із крісла на ґанку й зайшов
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей», після закриття браузера.
