Читати книгу - "Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк"

Ми з Аліцією зчепилися в залі суду, викотивши найбільш важкі гармати. Я звернув увагу на те, що колишня дружина не зможе забезпечити належне виховання дитини, а крім того, хлопчикові такого віку більше потрібен батько. Аліція намалювала мій портрет виключно негативно. Я став бабником, п'яницею і педиком. Адвокат сказав мені, що суд більше не набирається жіночою істерикою, і що я, швидше за все, виграю справу, якщо мені ніхто не буде перешкоджати.

Поразка прийшла з найменш очікуваного боку. Я попросив Єву свідчити за мене. Вона смиренно відмовилася, пояснивши, що Аліція перешкоджатиме їй спілкуватися з дитиною. В іншому випадку моя дружина була свідком і все плела ні в те, ні в се, як Пєкарський на муках[53]. Не було жодної спільної таємниці, якою б вона не поділилася, жодної розмови між нами, яку б вона не висловила перед шановним зібранням. Я сиділа безмовно, адвокат зіщулився, а під час перерви нахилився до мене й прошепотів: "Вона і справді твоя сестра?".

Не знаю, як я утримав нерви під контролем. Під час перерви я підійшов до Єви і запитав, що вона робить. Та надулася, як курка з дудкою в дупі, і виплюнула промову про справедливість, про те, що завжди треба ставати на бік скривджених. Кого тут в біса скривдили? Мала та Аля обманом витягли з мене гроші. Що це за мислення? Сім’я має бути разом, чорт забирай, і якщо це так, то ти маєш бути на правильному боці, який не обов’язково є скривдженим. Я сказав їй це, склавши руки за спиною, а потім пішов геть. Більше я ніколи не сказав Єві жодного слова.

Я з тріском програв справу. Аліція та Міхал зникли з мого життя. Змушений судом, я купив однокімнатну квартиру. Міхал забрав іграшки, книжки, одяг і пішов. Його мати сказала мені залишити все, що я коли-небудь купив для нього. Не вірю, що він зробив це з власної волі. Посеред кімнати залишилася різнобарвна купа мрій мого сина.

Я вірив, що Міхал повернеться, але мати обмотала його навколо пальця. Дивно і сумно, коли твій син, кров від крові, потопає в чужому житті, а ти йдеш за ним, як сліпий, складаєш його шлях, як незавершений пазл, — питаєш друзів, слідкуєш за результатами атестацій , екзаменів, захисту. Я не пив з ним пива, про не говорив про жінок, не радив і не підтримував. Я думаю, що він добре впорався. Одного разу ми пройшлися по вулиці. Він огрядний, тридцятилітній, але має живі очі свого батька. Що б він не знайшов, сподіваюся, що це буде для нього добре.

У мене залишилися мама і сестра. Різдво 1979 року ми провели разом втрьох. Я не бажав Єві добра. Обійняв маму, відчуваючи, ніби тримаю на руках мішок із кістками. Ми мовчали, я пив вино, а потім прийшли собаки.

Сірий бігав по дому, потім сів переді мною й дивився. "Що ти наробив, чоловіче?".

Мати померла навесні. Ми просиділи біля неї три дні. Вона не могла говорити. Намагалася поєднати наші руки. Кажуть, виконання волі померлого є обов'язком, але я з цією думкою не згоден. "Ти роздушив її, як вогонь на свічці", — сказала мені Єва. Я хотів їй сказати, що все з точністю до навпаки. Це Єва обернулася проти мене й отруїла наш дім. "Подивись на свою роботу", — спало мені на думку. Я мовчав.

Через три місяці після похорону Єва уїхала з подругою. Я переніс її речі в кімнату на Крупницькій, поміняв замки і надіслав до Буска телеграму, в якій повідомив, що вона більше не живе в Тенчинку. Це мені порадив мій адвокат, і Єва зникла з мого життя. Я хотів би сказати, що я не сумував за нею.

У грудні 1981 року солідаряки з Ярузельським підпалили Польщу, і перший із двадцяти святвечірів я провів сам. Дитятко Ісус приніс мені пляшку горілки. Я пив і розмовляв з собаками. Спробував пограти з Чорним, як колись, але пес сидів переді мною. Сірий заснув на моїх ногах.

- Але ж ми постаріли, — я стиснув пляшку колінами. — Як це ви, пси, робите, щоб на морді не було видно? Давай, Чорний, твоє хутро має бути таким же тонким і сірим, як дупа старого. Сидимо разом, Святвечір. Скажи мені щось. Я хочу знати, чи правильно я роблю. Скажи, і я запишу, я про вас, браття, книжку напишу.

У 1981 році собакам було майже двадцять років.

Я писав, публікував і ні з ким не зв’язувався. Зникла Спілка письменників, надто багато з нас сприймали Валенсу як людину провидіння. Я залишився вірним країні, яка дала мені шанс. Я використовував перо, щоб вказати на несправедливість щодо системи. Я ніколи не публікував так багато, як у 1980-х. Багато людей віддалилися від мене, про що я не збираюся шкодувати. Ссали червону цицьку, а коли вона зморщилася, побігли до молодої та пустої мачухи. Ніколи не думав, що переможе мачуха.

1989 рік став для мене шоком. Книгарні заполонили неякісні книги з глянцевими обкладинками, Зв'язок загальмував й втратив вплив. У середині 1990-х нас викинули з Крупничої (яка була доля Єви? Чесне слово, не знаю, я був надто байдужий, щоб це хвилювало). У чорної вівці не запитують її думки. Ті, хто був зі мною, швидко забули. Решта билась в мене, як в дерево, що раптово згнило зсередини.

Найгіршим був видавничий шок. Ще у 1980-х роках, коли я видав "Голоси півдня", тираж перевищив двадцять тисяч. З розгону видав збірку оповідань у 1991 році – десять тисяч. Покупців він не знайшов, моє слово перемололи. Тиша. Деякий час я блукав, але був надто старий, щоб знову залицятися до влади і шукати її ласки. До мого 35-ліття вийшла тоненька збірка критики на гарному, сірому папері та томик віршів у твердій палітурці. Мені не хотілося писати, тому я став поетом. Прийшло кілька журналістів, кілька друзів. Вони привітали. Увечері я подивилася в дзеркало - чи справді те порося з горлом, що переповзає на краватку – це я?