Читати книгу - "Ім’я вітру"

Так, наприкінці пісні я плакав. Плакав тоді й плакав відтоді щоразу. Мені на очі навертаються сльози, навіть якщо цю історію просто зачитують уголос. Як на мене, усякий, кого вона не зворушує, всередині не зовсім людина.

Після того як вони закінчили, на мить запала тиша, в якій усі витирали собі очі та сякалися. Потім, коли минув належний для відновлення час, хтось гукнув:

— Ланре! Ланре!

Крик підхопило ще кілька людей.

— Так, Ланре!

Батько сухо всміхнувся й хитнув головою. Він ніколи не виконував пісню частково, поки вона не була готова.

— Ну ж бо, Арле! — гукнула Шанді. — Вона вже давненько готується на твоїй творчій кухні. Принеси вже звідти дещицю.

Він знову захитав головою, досі усміхнений.

— Вона ще не готова. — Він нагнувся та обережно вклав лютню у футляр.

— Скуштуймо її, Арлідене, — це вже заговорив Терен.

— Так, заради Бена. Несправедливо, що він має так довго слухати, як ти щось про неї мимриш, і не почути…

— …думаю: що ж ти там робиш із дружиною у своєму фургоні, як не…

— Заспівай!

— Ланре!

Тріп хутко згуртував усю трупу, перетворивши її на величезний натовп, який скандував і ревів; батько витримав майже хвилину, а тоді нахилився та взяв лютню з футляра. Усі радо загукали.

Щойно він сів назад, юрба принишкла. Він настроїв одну чи дві струни, хоч і щойно поклав інструмент на місце. Розім’яв пальці та взяв кілька тихих нот на пробу, а тоді перейшов до пісні з такою обережністю, що я зрозумів, що слухаю її, ще навіть не усвідомивши, що вона почалася. Тоді під музику, яка здіймалась та опускалася, залунав голос мого батька.

— Послухайте, бо проспіваю я

Вам оповідку зі старих часів

Про чоловіка, що в часи ті жив.

Був Ланре гордий, сильний, як весна,

Мечем із легкістю він завжди бив.

Ось яким був кінець його борінь —

Упав він, як його накрила тінь.

Надміру батьківщину він любив

І жінку Ліру, за чиїм бажанням,

Із того світу, кажуть, він прийшов

І враз згадав її, свою любов.

Батько вдихнув і зупинився, не закриваючи рота — так, наче він був готовий продовжити. Тоді його обличчям розпливлася широка капосна посмішка, він нахилився та сховав лютню. Здійнявся галас, багато хто почав виражати незадоволення, проте всі знали, що почути навіть стільки — вже удача. Хтось інший заграв пісню до танців, і протести поступово вщухли.

Мої батьки танцювали разом; мати поклала голову батькові на груди. Обоє заплющили очі. Вони здавались абсолютно задоволеними. Якщо ви зможете знайти таку людину, яку можна обняти, заплющивши очі на весь світ разом з нею, то вам пощастило. Навіть якщо так триватиме лише хвилину або день. Навіть тепер, коли минуло стільки років, думаючи про кохання, я уявляю собі, як вони злегка погойдуються під музику.

Опісля з матір’ю потанцював Бен; його рухи були впевненими й величними. Мене вразило, який гарний вигляд вони мали разом. Бен, старий, сивий, підтоптаний, зі зморшкуватим обличчям і наполовину спаленими бровами. Моя мати, струнка, свіжа та яскрава, з блідою гладенькою шкірою у світлі вогню. Вони доповнювали одне одного завдяки контрасту. Від усвідомлення того, що я, можливо, більш ніколи не побачу їх разом, мені було боляче.

На той час небо на сході вже почало світлішати. Усі зібралися для остаточного прощання.

Не пам’ятаю, що я сказав йому, перш ніж ми пішли. Я знаю, що здавалося, ніби цього до болю мало, але я знав, що він усе розуміє. Він змусив мене пообіцяти не лізти ні в яку шкоду, граючись із тим, чого він мене навчив.

Він трохи зігнувся та обняв мене, а тоді скуйовдив мені волосся. Я навіть не заперечував. Ніби на знак помсти я спробував пригладити йому брови (мені завжди хотілося спробувати це зробити).

Бенове здивоване обличчя було просто чарівне. Він ще раз загріб мене в обійми. А тоді пішов геть.

Мої батьки пообіцяли повести трупу в бік містечка, коли ми знову опинимося в цій місцині. Усі артисти сказали, що їх і вести особливо не доведеться. Але я, попри свою юність, знав правду. Нагоди побачити його знову мені доведеться чекати ще дуже довго. Роками.

Я не пам’ятаю, як ми поїхали того ранку, але пам’ятаю, як намагався заснути й почувався зовсім самотнім — моїм єдиним супутником був тупий гірко-солодкий біль.

Прокинувшись згодом, по обіді, я побачив, що біля мене лежить пакунок. Він був загорнутий у мішковину та перев’язаний шпагатом, а вгорі до нього був прикріплений яскравий папірець з моїм іменем, який майорів на вітрі маленьким прапорцем.

Розгорнувши його, я побачив палітурку знайомої книжки. Це була «Риторика і логіка», книжка, за якою Бен навчав мене аргументації. Це була єдина книжка в його маленькій, на десяток книжок, бібліотеці, яку я не прочитав від початку до кінця. Я її ненавидів.

Я розгорнув її й помітив на форзаці якийсь напис. Ось що там було написано:

Квоуте!

Добре захищайся в Університеті. Зроби так, щоб я тобою пишався.

Пам’ятай батькову пісню. Стережися примх.

Твій друг

Абенті

Ми з Беном ніколи не обговорювали моє навчання в Університеті. Звісно, я мріяв коли-небудь туди вступити. Але розповісти про ці мрії своїм батькам я побоювався. Для того, щоб навчатися в Університеті, потрібно було залишити батьків, трупу, усіх і все, кого та що я коли-небудь знав.

Буду відвертим: ця думка мене жахала. Як це — осісти в одному місці, не всього на вечір чи на виток, а на кілька місяців? На кілька років? Більше не виступати? Не виконувати кульбітів разом із Тріпом і не грати вередливого шляхетського синка в «Трьох грошах за бажання»? Забути про фургони? Не мати з ким заспівати?

Я жодного разу не говорив про це вголос, але Бен, певно, здогадувався. Я перечитав його дедикацію, трохи поплакав і пообіцяв йому, що постараюся з усіх сил.

Розділ шістнадцятий

Надія

Наступні кілька місяців мої батьки докладали всіх зусиль, аби заповнити порожнечу, що залишилася від Бена, залучаючи інших артистів для того, щоб заповнити мій час чимось корисним і щоб я не киснув.

Розумієте, у трупі вік майже ні на що не впливав. Якщо людині вистачало сил на сідлання коней, то вона