Читати книгу - "Станція з привидами, Барнс С.А."

«Пощастило», — повторює вона.

«Це цілком безпечно», — каже він, і в його голосі відчувається нотка роздратування. «Це переносна драбина, ймовірно, витягнута з корабельного комплекту. Розроблена, щоб витримувати практично будь-які умови навколишнього середовища. Принаймні якийсь час».

Він не чекає її відповіді, а тягне драбину, а потім навіть наступає на неї своєю вагою.

Із заокругленого отвору зверху падає сніг, але більше нічого. Але вся штуковина шарудить з боку в бік лише від його руху, не кажучи вже про вітер.

“Бачите? Усе добре.” Северин відступає на землю, але ще раз смикає драбину для гаратії. “Ходімо. Тепер сніг летить швидше».

Здається, різкі плями крижаної вологи швидше клацають по її шолому, це правда.

«Зрозуміло. Те саме і в нас, — додає Кейт. «Зараз ми розфасовуємо та маркуємо зразки».

Офелія не боїться висоти, а неконтрольованості? Бути прив’язаною до дико хаотичних умов і лише ледь помітно контролювати те, що відбувається навколо? Вона важко ковтає, її долоні в рукавичках вологі від поту. Існує обмеження щодо того, наскільки далеко вона зайде, щоб змусити пацієнта їй довіряти.

Северин згинає брови, дивлячись на Офелію прямо крізь лицьову панель свого шолома. Його зображення робить те саме через загальний канал, тому це подвійна доза несхвалення. «Я припускаю, що говорити вам, що так буде швидше й ефективніше, безглуздо», — каже він.

Офелія одразу відчуває приплив люті, що повертається. Він думає, що вона не впорається з цим.

«Я заміню вас», — пропонує Суреш.

Всі його ігнорують.

«Тобі не варто йти одному», — втручається Ліана.

«Я тут, щоб допомогти. Тому ходімо, — каже Офелія, майже не змушуючи Северина взяти слова назад.

«Після вас», — каже він, тримаючи основу драбини однією ногою та рукою, махаючи їй вперед іншою рукою. Але вона не пропускає самовдоволеної усмішки, що мерехтить у кутиках його губ.

Сучий син. Вона завмирає, її нога зачепилася за першу сходинку драбини.

Він зманіпулював нею. Ну добре.

Вона не впевнена, що її більше бентежить — те, що вона не зрозуміла, чи те, що він, здається, вже знає, як це ефективно робити.

«У нас не було часу сперечатися, докторе», — каже Северин, коли вона пильно дивиться на нього. Але під її роздратуванням висуває свою сварливу голову деяке захоплення.

Це все, що вона має можливість зробити, однак, з цієї точки зору. Вона повністю зосереджена на тому, щоб взятися за щабель над собою, один за одним, і підтягуватися на наступний, не втрачаючи рівноваги. Вага Северина внизу допомагає стабілізувати, але недостатньо.

Дотягнувшись до отвору, вона просувається крізь нього верхньою частиною тіла й наполовину вливається, наполовину падає всередину, вивільняючи ноги з клубка передостаннім кроком.

Є причина, чому вона має офісну роботу. Це не її сильна сторона.

Вона приземляється на підлогу так сильно, що стукає зубами. Підлога під її долонями піщана — це, очевидно, не те відчуття, коли їй заважають рукавички костюма, а звук, який голосно й чітко лунає через зовнішній мікрофон. Вона зривається на ноги, щоб озирнутися навколо, задихаючись.

Северин приєднується до неї за кілька хвилин, акуратно залізаючи всередину.

«Вона порожня», — каже вона, показуючи навколо себе. Простір, по суті, є блоком кімнат у більшій кімнаті, розсипані кам’яні купи вказують на те, де колись стояли стіни. Стеля у тріщинах і падіння в одному кутку. Багато щебеню. Два металеві кілки — вона не знає, як їх інакше називають — вкручені в кам’яну підлогу, щоб тримати драбину на місці, — це майже все.

Не те, щоб вона очікувала увійти та знайти щось, що можна впізнати як меблі чи техніку, особливо тому, що початкові мешканці не були людьми, і як вона взагалі могла знати, на що дивилася? Але не знайти нічого, крім снігу, каміння та тонкого шару дрібного чорного піску поверх усього, розчаровує.

Він киває. «Верхні рівні були відкритими ще довше, і я припускаю, що Піннакле забрала все, якщо там було що знайти. Можливо, нам пощастить більше на нижчих рівнях. Вони могли не дістатися до всіх, перш ніж піти».

Це означає більше часу на сходах. фантастично.

Северин відвертається від неї, і світло, спрямоване вперед, на зовнішній частині його шолома стає яскравішим. На екрані свого шолома вона бачить його перемикач каналів, який вказує на запис, із червоним миготливим колом над видом кімнати. Вони всі зможуть почути його, але жодна з передач загального каналу не буде перериватися.

«Це командир Ітан Северин, документую існуючу ділянку розкопок, визначену як цікаве місце під номером 147B, раніше під кодовою назвою «Нова Сикстинська капела» у звіті Піннакле 113».

Нова Сікстинська капела? Офелія закочує очі. Ісусе, дядьку Дарвін. Будь ласка, звільніть відділ іменувань.

Яскраве світло повертається до неї. “Лікар Офелія Брей допомагає в якості волонтера», – додає Северин.

Її власне обличчя, бліде, маленьке, з блакитним відтінком шолома, з’являється в стрічці. На зображенні її лоб насуплений, і вона виглядає нещасною.

Офелія чинить опір дитячому бажанню показати Северину у його зовнішній шолом дуже непрофесійним пальцем. Лише тому, що вона впевнена, що він наполіг би на перезаписі — і мав би рацію; їй не потрібно конфліктувати через щось таке дрібне й дурне, про що вона взагалі думає? — і вона не хоче бути тут довше, ніж це необхідно.

Стоячи тут, у центрі цього тепер відкритого простору, вона тремтить, відчуваючи, ніби крихітні волоски на її шиї привертають увагу.

Щось у цьому місці здається… не так. Спочатку вона навіть не розуміє чому.

Вона обертається по колу, намагаючись визначити почуття, налаштовуючи розповідь Северина для запису.

Можливо, це просто те, що все тут ніщо страшніше, ніж пошук нерозпізнаних уламків.

Мовляв, тут має бути щось, ознаки колишнього життя. Хоча вона нічого не знає про швидкість розпаду будь-яких матеріалів, які могли б бути використані для таких речей на цій планеті, або як довго вони протрималися б у цих умовах, все одно відчувається, ніби чогось не вистачає.

Ні, це не те. Не пропало.

Ховається.

Тут є щось або хтось. Ось що відчуваєш. Наче вони з Северином щойно пропустили, що хтось тут пройшов, усуваючи всі ознаки себе та будь-кого іншого. Очевидно, це не запах, який витає в повітрі; навіть якби це було так, вона б не відчула запаху. Це навіть не шум, що лунає вдалині. Просто відчуття не-самотності.

Вона пам’ятає постать у штормі раніше, ту, яку вона вважала Берчем. Ту, яку вона відкинула як оптичну ілюзію, гру розуму. Але що, коли це не так?

«Готові?» — раптово питає Северин біля неї, і Офелія підстрибує.

«Так, правильно, все добре», — швидко каже вона, щоб приховати свій стан. Піктограма запису більше не блимає