Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

На темну фортецю молився стрімкий холодний дощ, який у середині дня став майже крижаним. Вікна частково вкрились кригою, проте вітер був не надто сильним, ніби прийшов не з цих країв — розпещений теплими землями, він намагався ганяти тепле, сухе повітря, проте холод був сильнішим.

Карро зупинилася біля вікна. На ній була нова чорна безлика форма зі сталевими вставками, новий кинджал і біль. Тільки воля та сила змушували її продовжувати жити, навіть у ролі темної сутності, потвори з пекла. В ящиках знайшлося маленьке дзеркальце, й Карро довго дивилася на себе, іноді торкаючись ледь помітних рогів.

— Як вони ростуть? — раптом запитала себе Карро й розсміялася.

Її сірі очі стали крижаними. Маленькі іскринки сміху зникли так само раптово, як і з'явилися, і вона зітхнула, потираючи бліді щоки. Сьогодні був перший день тренувань. Напевно, Адмірал уже чекав, але Карро відкладала цей момент настільки, наскільки могла. Вночі вона заснула в кріслі, чекаючи на повернення Адмірала, але він прийшов разом зі світанком і втомлено посміхнувся. З Лу було все гаразд, поранення не було смертельним, але Карро відчувала той самий відчай, що переслідував її у цих стінах, ніколи не полишаючи. Цей же відчай нападав і на Лу, яка лежала в медичному крилі бастіону й заплющувала очі, коли важке дихання когось проходило повз. Карро здавалося, що вона зійде з глузду раніше, ніж навчиться бути тим, ким стала.

Вдихнувши повітря через ніс, вона затримала дихання й відчинила двері. Сонячні промені пронизували бастіон через усі можливі вікна й щілини. Зверху падало сяйво, повне пилу й павутиння. Карро усміхнулася й повільно пішла сходами вниз, де знаходився тренувальний майданчик.

Приміщення, мабуть, колись планувалося як бальна зала, але тепер темні стіни були прикрашені мечами, дивними демонічними гобеленами та картинами з різних часів, навіть із найтемніших, коли точилася битва за землю. Тоді багато янголів і демонів полягло за ці землі, які тепер належали людству.

Вузькі, ніби металеві, колони підтримували важку стелю бастіону. Карро легко ковзала по блискучій підлозі, пригадуючи дивні рухи зі свого минулого життя. Порівняно зі звичайною бальною залою, де пахло парфумами, тут панував запах сирості. Але це було неважливо. Приємне ковзання, тихе, поєднане з рухами й блиском, здавалося, заспокоювало її бунтівний дух. У якусь мить Карро дістала кинджал і продовжила свій дивний танець разом із ним. Легкою ходою вона рухалася до невидимих супротивників, уявляючи їх схожими на себе й на своїх ворогів, що залишилися в пеклі. У них були величезні роги, скривлені обличчя, довгі кігті, від яких доводилося ухилятися. Можливо, колись вона почне уявляти своїми ворогами янголів, але наразі вони були істотами, подібними до неї.

Карро наздогнала уявного демона й різко всадила клинок, уявляючи, як червоно-чорна кров тече на підлогу.

Чийсь плескіт вирвав її з ілюзій. Карро коротко посміхнулася, ніби хтось побачив того, кого вона придумала та вбила. Вона заховала кинджал у футляр і повернулася на звук, зустрівшись із гострим поглядом Адмірала. Він стояв у своєму звичному червоному обладунку.

— Здається, ти перемогла.

Карро усміхнулася:

— Авжеж.

— Все-таки Фаон тебе тренував... Я здивований, — Адмірал підійшов до стійки, де були розміщені різні види тренувальних мечів. — А твій танець?..

— Він, напевно, з минулого, просто став у пригоді. Дуже гарна зала, багато місця для тренувань.

Адмірал обирав мечі, інколи кидаючи погляди на Карро. Вона мовчки стежила за ним, ніби намагалася передбачити, який крок чи удар він зробить у наступну мить. Таке вже траплялося. Не з Адміралом, звичайно, — з Фаоном. Тому страх пропустити удар тремтів у ритмі її серця. Карро була готова будь-якої миті прийняти стрімкий напад демона, та цього не сталося. Адмірал спокійно обрав меч, а потім підібрав схожий для Карро, показавши, як правильно стояти.

Здавалося, ця мить — несправжня. Карро не могла прийняти, що чиста лють не керувала демоном. Її м’язи напружилися, серце билося шалено. Вона дивилася на нього дивним поглядом, і Адмірал це відчував. Нарешті він зробив те, що мав зробити, — наніс раптовий удар, від якого Карро не встигла захиститися. Зціпивши зуби, вона прийняла удар, захистившись лише рукою.

— Ти цього очікувала? — запитав він і усміхнувся. — Демон — це не тільки лють і сила, ми керуємося розумом і хитрістю.

— Звичайні демони без розуму. Вони йдуть вперед, щоб померти, — відрізала Карро, вставши в захисну стійку.

— Але ти тепер не звичайний демон, — Адмірал знизав плечима. — Тепер ні.

Їхній бій тривав кілька секунд, поки Карро не заплуталася в ногах, і лезо меча не торкнулося її шиї.

— Ти програла.

— Я знаю.

— Але мені сподобалася твоя техніка. Та, яку ти показала на самоті. Давай повторимо.

Карро усміхнулася, уявивши на мить святкову залу, яку колись бачила у снах, і пішла на запах парфумів і звук швидкої музики. Тепер демон був не уявним, а справжнім. Вона наступала, намагаючись вибити меч з його рук, але він був настільки спритним, що це здавалося грою. Особливо, коли він був так близько, що Карро відчувала його гарячий подих, який викликав у неї жах.

— Ця техніка не підходить для такого бою. Вона працює тільки в моїй уяві, — гірко усміхнулася Карро, дивлячись демону у вічі. Від тренування боліли м’язи, а ритм бою захоплював її. Вона точно знала, що в минулому житті ніколи не тримала меч у руках. Замість цього перед нею була бальна зала, можливо, музичні інструменти або якісь науки, але точно не меч і не металевий присмак у роті. Важка доля демона викликала в неї злість, та Карро зупиняло те, що їй подобалася ця влада — влада над мечем, противником і своїм тілом, яке рухалося неймовірно швидко.