Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Підлога наче зникла, Кафце здалося, що він упав, опинившись у густій темряві важкої провини. Річчі… вірний маленький чоловік, серце якого не витримає. Правда була болючою, обурливою. Гнів замінив страх. Чому?! Одного погляду на Ізіаса вистачило, щоб гнів обернувся проти самого Кафце. Гнів на себе — такого дурного, необачного, адже він міг почекати, поки танці закінчаться, поки п’янка музика стихне, поки демони залишаться без людей... Кафце притиснув холодні пальці до губ, читаючи молитву, яка завжди його заспокоювала, але не цього разу. Почуття змішалися в гіркий коктейль, і по шершавій обвітреній щоці побігла одна сльоза.

— Іди, Кафце Фоне.

— Добре, — відповів він і повільно переступив ноги, ніби йшов по коліна в мулі та воді.

— Але пам’ятай: наша боротьба тільки починається.

Коли за ним зачинилися велетенські двері, Кафце відчув біль у серці, а важкий камінь упав на плечі, тягнучи додолу. Річчі не кинувся йому назустріч. Юнак продовжував сидіти на стільці біля вогнища.

— Ходімо, Річчі. Нам уже пора, — сумно сказав Кафце, доторкнувшись до його плеча. Тіло хлопця охопив холод, наче батіг.

— Вони вже мені сказали, що не будуть рятувати Анну.

— Коли саме?

— Коли я впав на коліна, коли молився так, як ніколи в житті. Я чув слова янгола: вони не допоможуть врятувати Анну. Не сьогодні... і ніколи, — слова давалися Річчі важко, йому бракувало повітря. Він закинув голову і подивився на стелю, по якій повзла тінь. — Я… піду. Дякую вам, що намагалися допомогти врятувати Анну, але якщо навіть янголи цього не роблять, то навіщо вони тут? — дуже тихо промовив він, зчепив руки перед собою і похитався зі сторони в сторону.

— Янголи не всемогутні. А демони, окрім того, що хитрі й безжальні, — воїни, які охороняють пекло.

Кафце не хотів навіть думати про те, що зробив би Річчі, якби дізнався, що саме він, Кафце Фоне, сприяв падінню Анни в пекло. Горе було настільки сильним, що здавалося, ніби велетенське сонце спалює все довкола. Біль був ще більшим, адже вони знали, де перебуває дівчина. Раніше можна було лише уявляти, а тепер небеса назавжди закриті для її душі. У Кафце затремтіли губи, він облизав їх і стиснув так сильно, що вони побіліли. Це було жахливо.

Річчі кивнув і пішов геть. На ньому був легкий одяг, а вітер тріпав волосся.

Фоне хотів його наздогнати, запропонувати піти разом, але Кафце збирався до брата. А там юнакові не місце. Він би й сам туди не пішов, якби не Ізіас.

Столицею йшов буревій. Кафце закутався щільніше, ховаючи руки під плащ, і рушив до палацу. Через десять хвилин задощило, і він помітив невеличку таверну, яка тяглася всього на два поверхи. Вона здавалася загубленою серед велетенських веж і будівель. Холод змусив його піднятися по широких сходах і розтулити губи в привітній усмішці, коли він зайшов усередину. Гостей було небагато, а тиха пісня лилася з вуст молодої дівчини, яка терла склянки до блиску й час від часу кидала погляд у залу. Кафце ніхто не помітив. Він зайняв столик біля вогнища й заплющив очі. До цього моменту він навіть не підозрював, що зголоднів і замерз. Душа була не на місці, бентежні думки відігнали все — і холод, і голос, — але як тільки тепло торкнулося його обличчя, воно розповзлося по щоках, захопило холодні долоні й пальці, які закручувало від крижаного болю, і душа наче розмерзлася.

Він замовив чай, м'ясо з овочами та хлібом. Дівчина, наспівуючи пісню, принесла замовлення і посміхнулася.

Кафцеві стало трохи легше — пітьма відступала тоді, коли душу оточувало світло. Він намагався утримати це світло й надалі, особливо коли буде поряд із братом. Сумні новини, змішані з плітками, тягнулися по всьому материку. Королівський палац ніколи не залишався без уваги — в цьому була його частина чарівності: ніколи не здогадаєшся, що відбувається насправді. Із маленької таємниці виростала велика купа здогадів і припущень.

Кафце поклав виделку на тарілку та доторкнувся до листа, що шарудів у кишені. З усього написаного він зрозумів лише одне: брату потрібна допомога. Але після слів Ізіаса все змінилося — жах наповнював груди, тривога зростала й наростала, мов пухлина. Лише величезна сила змушувала його йти до палацу, навіть попри вітер, дощ і важкі сірі небеса, які неначе голодні звірі оточували найвищий шпиль.

Болюча втома оселилася в ногах, але Кафце, затримавши дихання, продовжував йти вперед. На нього вже дивилися кам’яні статуї героїв і янголів. Кам’яний янгол величезними крилами обіймав місто. Цей янгол завжди вражав Кафце. Як давно його встановили на центральній площі, він уже не пам’ятав, але часу на це пішло чимало. Окрім статуй, на площі росли дивні фіолетові квіти, усі клумби були вкриті зеленим листям і цими квітами, від яких ішов неймовірний аромат. Трохи далі, у тіні янгола, розташовувалися маленькі крамнички з різноманітними товарами та їжею. Сьогодні вони були зачинені.
Нахилившись, Кафце протистояв ударам вітру й дощу. Діставшись палацу, він відчував, як вода стікала з нього, залишаючи по собі калюжі. Але, незважаючи на це, його пропустили без жодних питань, і йому навіть не довелося показувати перепустку, яку брат надіслав разом із листом.