Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Адмірал знизав плечима й кивнув їй. Карро приготувалася.

Першим ударом Адмірал вибив меч із її рук, але вони не зупинилися. Карро залишалося ухилятися й відступати. Він не підпускав її до меча, але в якусь мить вона відчайдушно кинулася на демона. Коли лезо було вже майже біля горла, вона ковзнула вниз і проїхала колінами по підлозі, торкнувшись пальцями меча, що лежав осторонь. Карро схопилася за меч і виставила лезо перед собою — воно частково ховало її криву усмішку маленької перемоги. Адмірал усміхнувся у відповідь і зробив неймовірне — за десять секунд він знову вибив меч із її рук і приставив гостре лезо до шиї. Карро відчула холодний метал на своїй неприкритій шкірі.

– Неймовірно швидка перемога, – фиркнула Карро. Демон прибрав меч і похитав головою.

– Але навіть цього недостатньо. Тобі потрібно більше тренуватися, поки я не випущу тебе на поле бою. Проти янголів ти навіть хвилини не протримаєшся.

– Адмірал – це справжнє ім’я? – раптово запитала Карро, не сподіваючись на відповідь. Загалом, демони не знали, як їх звали при житті, у пеклі це не мало значення. Але Адмірал здивував її. Демон випростався, його червона броня сяяла занадто яскраво для цієї зали, і він тихо відповів:

– Колись у мене було інше ім’я, але я був дуже вправним адміралом. Можливо, колись я розповім свою історію, а зараз – меч у руки і тренуйся. Бачиш он там свого супротивника? Він навіть може дати відсіч.

Карро перевела погляд на дивний дерев'яний стовп, якому хтось вирізав ножем злі очі. Вона швидко кивнула. Минуле було майже під забороною, а ті демони, які знали своє колишнє життя, ніколи ним не ділилися – там не було нічого героїчного, лише купка гріхів і бажання влади, достатку чи чогось іншого. Чого хотіла вона сама, коли підписувала страшний контракт, Карро б хотіла дізнатися.

– Відсіч? Як? – Карро трохи нахилила голову вбік, дивлячись на дерев'яного "чоловічка", і тільки тепер помітила, що до темної стіни були прикріплені балки, а якась громіздка конструкція тягнулася вгору.

– Сама розберешся, – махнув рукою Адмірал. – Як закінчиш тут, іди до бібліотеки. Твої пошуки ще не завершені.

І поки демон не зник, Карро, повернувшись до нього, запитала:

– А чи можливо дізнатися про своє минуле?

Адмірал уже торкнувся рукою дверей.

– Не грайся з демонічною силою. Твою сутність уже не змінити, але якщо чогось дуже захочеш – усе може трапитися. Навіть правда.

Карро знову відчула гострий біль, який наповнював її груди й змушував сльози з’являтися на очах. Вона глибоко вдихнула, стиснула руків'я меча і придушила емоції, гіркий біль, який, здавалося, вже жив під її шкірою і бився разом із серцем під ребрами.

«Демонам усе ж боляче. Дуже боляче», – думала вона, йдучи до тренажера важкими кроками. Уже через тридцять секунд вона забула про все, зосередившись лише на тому, як ухилятися від раптових атак чудовиська з дерева і його десятка рук, що звисали зі стелі й підлоги. Це була магія, ніяк інакше.

Так тривало майже до вечора. Коли Карро відчула страшенну втому, вона залишила меч, не відчуваючи навіть пальців, і тихо сіла на підлогу. Темрява повзала під вікнами, уникаючи червоних променів вечірнього сонця, і тихо наповнювала залу. Тиша стала такою нестерпною, що Карро мусила підвестися і пройти до бібліотеки, дорогою захопивши кілька свічок. Здавалося, бастіон був порожній: ні демонів, ні привидів. Інколи вона не бачила нікого – ні інших демонів, які мали б тут бути, ходити цими сходами й тренуватися, ні того демона, схожого на Адмірала, але з колючим, темним поглядом. Від нього йшла темна енергія, яка майже душила Карро. На щастя, демон спостерігав лише кілька хвилин і пішов далі, залишивши її з новим другом. Як його звали – вона не пам’ятала, та й не хотіла знати.

У бібліотеці було тихо й спокійно. Карро знайшла книжки там, де їх залишили вчора. У бездоганній темряві, з іскрами свічок, вони нагадували шкатулки з коштовностями, прикрашені різноманітним дорогоцінним камінням. З новим натхненням вона почала читати. Слова людини, яка була однією з тих, хто будував фортецю, жахали: пронизливі відчуття близької смерті лякали навіть її. Карро на мить задумалася: чи відчувала вона близькість смерті? Чи жила, не знаючи, що скоро на неї чекає кінець? Вона вирішила, що, напевно, була тією мерзотним дівчиськом, яку ненавидів увесь світ. Її руки затремтіли, вона стиснула їх у кулак, намагаючись стримати емоції, але одна сльоза все ж з'явилася – доказ того, що вона ще не справжній демон, адже демони не плачуть. У них є тільки злість.

Насилу повернувшись до читання, Карро відстежувала зміну в настрої людини — похмуре передчуття пронизало й її. Таке глибоке хвилювання здіймалося всередині, що вона непомітно для себе прикушувала губу й шкребла нігтем по столу.

У тьмяному світлі книга здавалася ще страшнішою. Чітко простежувалися зміни в поведінці людей під час будівництва фортеці. Автор усе помічав, усе записував. І хоча Карро знала, чим закінчиться їхнє життя, вона все одно сподівалася на краще. Це було для неї так природно — сподіватися на краще й вірити, що все можна виправити. Навіть смерть. Навіть буття демоном. Хоча цю віру висміяли б усі демони пекла. Янголи б також повеселилися.

Книга закінчилася раптово. Начебто хтось обірвав життя, але встиг поставити крапку.

«Вони прийшли».