Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Помітивши краплі крові на сторінці, Карро важко дихала, приклавши руку до серця. Жах стиснув горло так сильно, що їй не вдавалося навіть відвести погляд від крові, яка розлетілася по останніх сторінках, наче бризки води. За кілька хвилин вона відкрила нову книгу — ту, яку писав демон.

«Їхні тіла кинули в підвали», — почав демон на першій сторінці і закінчив продовженням першої книги. Лише один рядок був написаний червоною фарбою чи кров'ю, бо далі чорнила були чорними, без вкраплень червоного або бурого.

Історія темного бастіону була настільки ж темною, як і його назва. Будівництво почалося через те, що пекло підійшло дуже близько до кордонів людського поселення. Налякані люди збиралися захищатися й боротися, поки надія не зникла. Фортецю захопили одразу після завершення будівництва. Усі, хто перебував там у цей момент, загинули, а ненависть, гнів і чорна енергія, що били крізь землю саме тут, зробили бастіон таким, яким він є зараз. І Карро навіть не була здивована. Тутешня земля з самого початку здавалася проклятою — кимось чи чимось, це було не настільки важливо. Важливо було тільки те, що невинні загинули за своє бажання захищати.

Задерши голову, Карро доторкнулася до грудей, де на серці лежало благословення — затяжна болісна смерть.

Шелест у темряві долинув до неї не відразу. Спочатку прийшов холод, наче десь відчинилося вікно й пронизливий вітер тепер гуляв коридорами та бібліотекою. Тут не було ані крихти тепла, до якого вона звикла. Повернувшись до темряви, вона довго вдивлялася в неї, бажаючи побачити те, що там ховалося. Але шелест не виходив на світло, він залишався десь там і дивився на неї білими очима мерця.

Бастіон був не меншим прокляттям, ніж саме пекло. Само його існування було проклятим із самого початку й до кінця.

— У тебе немає права жаліти людей, — демон з’явився раптово, як і всі до цього. Карро підняла на нього спокійний погляд: цей демон не був ні Адміралом, ні Азолом, ні Лу, тому віри йому не було. Ворожий погляд змушував прикусити язика і дивитися без гніву, що миттю спалахнув усередині. Щоб вивести її з рівноваги, треба було заговорити про те, що вона не повинна робити, а саме — продовжувати жити частково людським життям, пам’ятати про совість, жалість, відчувати, сумувати й любити. Вона вп’ялася нігтями в долоні.

— Невже це тобі не пояснили? — його голос звучав, наче скрегіт, як рев чудовиська.

— Я не відчуваю жалю, — тихо промовила вона. Та демон підійшов ближче, і Карро охопив жах — його очі палали червоним, обпікаючим гнівом.

— Брешеш, — рявкнув він. — Але я тобі поясню!

Карро закричала від болю, кожна клітина її тіла немов палала вогнем. Стілець перевернувся, і вона впала на холодну підлогу, намагаючись трохи піднятися на тремтячих руках, суглоби яких здавалися викрученими. Але за мить відчула, як її знову притиснули до підлоги.

— Ти відчуватимеш біль постійно, якщо не перестанеш бути такою! Ми довго розмовляли з Фаоном, і він сказав, що ти безнадійна. Але все можна виправити. І тебе, в тому числі. Тож, дівчинко, вчися швидко. У мене терпіння немає! І часу також! — його голос лунав занадто гучно, біль розповзався під шкірою. Здавалося, що ще кілька хвилин, і сил, щоб триматися, не залишиться.

Карро лежала на підлозі, поки не стихли кроки. Коли вони зникли, марево продовжувалося: їй здавалося, що ось він повернеться і знову продовжить свої знущання. Невчасно прийшло усвідомлення, що це був не шелест монстрів бастіону, а демон, який спостерігав за нею, вивчаючи, поки не розгледів звичайні людські емоції. Книга лежала поряд — безпорадно розкрита й ніби оголена, людська книга, де смерть стала продовженням.

— Мені так страшно, — прошепотіла вона, закриваючи книгу й притискаючи її до себе. — Чому вони не можуть залишити все так, як має бути? Чому потрібно ламати та знищувати? Що я зробила? За які гріхи розплачуюся?

Світло повністю зникло — остання свічка розтанула воском, напослідок блиснувши іскрою. Та більше її не лякали чудовиська бастіону. Чудовиська були такими, як вона, і вона була чудовиськом, а не вони. Вона піднялася, поклала книгу на стіл і, ледь рухаючи ноги, пішла до своєї кімнати, прислухаючись до кожного звуку, боячись зустріти демона. Коли не вдалося піти з чужої траєкторії руху, Карро завмерла і зажмурилася, сподіваючись, що її не помітять.

— О, Карро, ти вже повертаєшся? Як пройшов день? — навіть чарівний голос Лу зараз лякав. Карро трохи помовчала, а потім тихо сказала:

— Все гаразд. Сьогодні дуже втомилася.

— Я також. Лежати без діла дуже втомлює, але мене вже відпустили, — Лу посміхнулася. Карро швидко кивнула.

Лу похмурнішала і вдивилася в Карро, запаливши вогонь на кінчиках пальців.

— Що з тобою сталося? Ти вся в крові.

Карро повільно доторкнулася до обличчя — з її носа йшла кров, запеклася вона і в кутиках губ. До цього моменту металевий присмак крові не відчувався, але, подивившись на свої пальці, їй здалося, що кров усюди.

— Я… тренувалася.

— У бібліотеці? — Лу підняла брови, здивовано дивлячись на неї.

— Ні, раніше.

— Кров свіжа, — заперечила Лу, але не наполягала, дивно поглянувши на неї. — Добре, йди вмийся та відпочивай.

Карро пішла, не сказавши більше ні слова. Трохи кивнувши, вона пройшла до своєї кімнати. Здавалося, що всі бачили її емоції і могли прочитати на обличчі все, що їм було потрібно, аби далі трощити її сутність. Карро хотіла зберегти себе, а для цього потрібно було наростити броню, заховати емоції так, щоб інші не могли помітити нічого. Руки стиснулися в кулаки. Звідкись з’явилася сила, яка точно допоможе вижити навіть там, де це неможливо.