Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Тільки біль назавжди став частиною її темної сутності, і розділити їх міг лише меч, який тримала Карро.

— Лезо різало руки, блискавична смерть наближалася з кожним ударом серця і віддалялася, коли метал стикався з металом. Піт стікав по холодному обличчю, на губах з’явився різкий присмак крові. Доторкнувшись язиком до губ, Карро прибрала кров.

Розпечений жар ненависті й злості вона ховала за маскою крижаного спокою, майже мертвого. Лише її очі виражали справжні почуття, що роздирали її зсередини. У такі моменти вона здавалася справжнім демоном — якщо не зовні, то духом точно. І билася вона так відчайдушно тільки тому, що вчорашні спогади були ще живі, просякнуті болем та відчаєм, що вгрузли в її душу вічними коренями й навіки вплелися в її історію.

Легкий поворот меча, свист леза ковзнув по повітрю з шумом і пекельним жаром. Карро встигла відсунути голову й відхилитися на кілька міліметрів — цього вистачило, та бій тривав. Хтось мав програти. І Карро знала, хто. Вона свідомо відмовлялася думати про поразку: для неї існувала тільки битва, не на життя, а на смерть, навіть якщо це звучало занадто пафосно для звичайного поєдинку. Відступ убік, легкий поворот — і швидкий, різкий біль. Вона відкрилася на мить і поплатилася. Карро присіла, затискаючи рану холодними долонями, але кров просочувалася крізь них, забарвлюючи пальці в червоне. Її дихання стало переривчастим, важким, ніби вона вдихала повітря по частинах, а воно було надто густим і гірким, застрягаючи в горлі каменем. 

— На сьогодні вистачить, — кинув демон на прощання, ховаючи меч. Спокійним кроком він пішов геть із зали.

Абадд був страшнішим, ніж будь-які чудовиська з бастіону.

Карро струсила з плечей залишки люті й нахилилася до підлоги. Кров продовжувала стікати на блискучу поверхню, а ноги ставали важкими, мов дерев'яними. Їй здалося, що вона наблизилася до якогось кордону, межі між тепер й «ніколи», і тому просто залишилася тремтіти на підлозі, спостерігаючи, як її життя витікає крізь пальці. Лише коли чийсь крик розірвав простір і час, вона підвелася, озираючись. Той крик лунав з минулого, вона чула його так ясно і чітко… Її кликали. Колись давно її кликали так голосно, боляче, з надією. Невже вона знову має опинитися на межі, щоб згадати хоча б ще щось?

Карро через силу підвелася, залишивши на підлозі криваві плями й смуги, ковзаючи по слизькій крові. Перед очима все розпливалося й мерехтіло. Лише коли її огорнув аромат трав і квітів, вона здалася.

Попіл осідав на волосся й обличчя, вона відмахувалася, ховалася, сповзаючи на білу подушку. Коли свіже повітря знову наповнило її легені, Карро повільно відкрила очі. Попелу не було, панувала тиша. Дотик до волосся пронизав її болем, але він швидко зник, ставши далекою болючою примарою, що залишилася частиною її сутності. Карро дивилася своїми сірими очима, вбиваючи в собі будь-які емоції та почуття — так було правильно. Якщо ніхто не знатиме, що вона відчуває насправді, то ніхто й не зможе маніпулювати нею. Межа була дуже тонкою, а Карро була поганою актрисою.

У кімнату зайшли. На Адміралі був її улюблений червоний обладунок. Карро посміхнулася.

— Тобі слід ще лежати.

— Знаю, — сухо промовила вона й опустила голову на подушку. Пахло ліками — їй ніколи не подобався цей запах. — Якби я могла, я б уже пішла звідси.

Адмірал усміхнувся, хмикнувши щось собі під ніс.

— Буде важко.

— Я вже дізналася, — відмахнулася вона, зціпивши зуби й накрившись теплою ковдрою. Гнів проривався навіть через втому. Вона спостерігала за павутиною на стінах та пилом, що плив у світлі сонця, яке хоч і не було гарячим, проте помітно гріло. Здавалося, разом із пилом падали частинки перетертих яскравих квітів. Їй хотілося їх піймати та стиснути пальцями, які ще залишалися червоними, пофарбованими в буро-червоний. Шкіру стягнуло, кров пекла, віддаючи жаром, який хотілося змити.

— Хто він?

— Що? — Адмірал не очікував питання, блиснув очима і уважно поглянув на Карро. Вона лежала спиною до нього, схована невидимим щитом і колючками, але чомусь це запитання він не хотів залишати без відповіді. Скуте повітря вирвалося разом зі словами:

— Він був першим.

Карро налякано обернулася, дивлячись на демона очима, повними жаху.

— Тобто він убив усіх цих людей? Сам?

Адмірал знизав плечима — цього він точно не знав. Сам чи не сам, але факт залишався фактом  — Абадд був першим, і тепер, здавалося, мав справжній зв'язок із бастіоном. Фортеця відштовхувала його, ніби була живою істотою з серцем, душею та розумом. Проте адмірал знав справжню причину.

— Для демонів у цьому немає нічого дивного. Абадд піде на все, навіть на порушення правил, якщо йому цього заманеться.

— Невже Абадд написав ту книгу?

— Не схоже.

— Тоді хто? — твердо запитала вона, заглядаючи йому у вічі. Адмірал навіть не поворухнувся, потім повільно знизав плечима і сухо усміхнувся. В її цікавості була особлива насолода, і адмірал вдихнув важке повітря, що наповнило легені.

— Це не така страшна таємниця, щоб приховувати правду.

— Але ти так настирливо намагаєшся дізнатися правду, ніби суддя чи месія. Та ти такий самий демон. Чи скоро ним будеш. І будеш убивати і людей, і янголів. Ну або вони вб'ють тебе. Навіщо тобі правда? Хочеш точно знати, що ти не така? Не чорна сутність, побита, обпечена, розтерзана пеклом?