Читати книгу - "Злочинна союзниця - імператриця? , Аліна Скінтей"

Вальдестріс повернулася до палацу. Вона відчувала кожен крок, наче йшла по тонкій кризі, і з кожним кроком сумніви та обурення змінювалися хвилею цікавістю. Вона не знала, чого очікувати від цієї вечері, але її гордість не дозволила б їй відступити. Вона не збиралася грати за його правилами, але точно не збиралася давати задню.

Повернувшись до своїх покоїв, вона швидко покликала служницю. Її голос звучав майже байдужо, коли вона віддавала наказ:

— Віано, підготуй мені нову сукню на вечерю з імператором. Щось вишукане, але не зухвальне.

Служниця здивовано підняла брови, але швидко схилила голову і пішла виконувати наказ.

Залишившись наодинці, Еліанора подивилася у дзеркало. Її обличчя відображало втомленість і боротьбу, що палала в її серці. Вона більше не була впевнена, де закінчується її захист і де починається бажання довести щось самому Німріану... і собі.

***

Пізніше, у призначений час, вона спустилася до великої зали, де імператор чекав на неї. Зала була освітлена м'яким золотавим сяйвом свічок, а стіл, накритий для двох, був розкішно прикрашений. Німріан стояв біля вікна тримаючи келих з вином в руках, вдивляючись у нічну темряву, але, почувши її кроки, обернувся.

— Ти прийшла, — сказав він з легким нахилом голови, наче це був найзвичніший факт у світі, що вона погодилася прийти.

— А ви думали, я злякаюся? — холодно запитала вона, підходячи ближче.

Еліанора виглядала приголомшливо цього вечора. Її сукня була виготовлена з найтоншого атласу насиченого синього відтінку — такого ж глибокого, як безхмарне нічне небо, і облягала її фігуру з грацією, підкреслюючи кожен рух. Сукня була без рукавів, відкриваючи тендітні плечі та ключиці, на яких ледве вловимо мерехтіло ніжне мереживо, розшите дрібними сріблястими нитками, що нагадували сузір'я на небосхилі. Зілля чудово маскувало залишену мітку імператором.

Її волосся було зібране у витончений вузол на потилиці, однак декілька вільних локонів, що вибилися з зачіски, падали на плечі, обрамляючи обличчя. У них, немов навмисно, виблискували крихітні срібні шпильки у формі зірок, які ще більше підкреслювали її образ. Макіяж був стриманим, але виразним: очі, підведені тонкою лінією темної підводки, виділяли її яскравий погляд. На шиї лишався не змінний її медальйон.

— Я ніколи не думав, що ти належиш до тих, хто легко лякається, Тессо, — відповів він з тією ж самою безтурботною усмішкою. — Маєте чудовий вигляд.

Чуже ім'я викликало чергову порцію крижаних мурах по її тілу. Вони сіли за стіл. На мить у повітрі повисла напружена тиша, мовби це була гра, і кожен з них вичікував, хто зробить перший хід. Імператор заповнив келихи вином, його рухи були спокійними й виваженими.

— То чого ви насправді хочете від мене, ваша Величність? — несподівано запитала вона, її голос був різким і чітким. — Яка ваша справжня мета? Для чого ця вечеря?

Німріан на мить задумався, потім поставив келих на стіл, піднявши очі на неї.

— Хіба не можна запросити до вечері жінку, яка кидає мені виклик на кожному кроці? — відповів він. — Ти... особлива, Тессо. І не тому, що ти одна з претенденток. А тому, що ти не боїшся бути справжньою. Мені це імпонує.

Його слова звучали щиро, і це збентежило її більше, ніж усі його попередні хитрощі. Вона не знала, що відповісти, відчуваючи, як її стіна самозахисту починає тріщати ще сильніше. Справжньою вона точно не була. І не знала, наскільки зараз був щирий Естар.

— Можливо, я просто хочу дізнатися, чи справді ти зможеш зіграти цю гру краще за мене, — додав він, піднімаючи келих і чекаючи на її реакцію. — Принаймні, ти єдина серед всіх, хто здатна грати.

Еліанора зупинила свій погляд на вині, що світилося в келиху, відчуваючи, як в неї підіймається хвиля обурення, змішана з дивним, незрозумілим потягом до цього загадкового чоловіка, який сидів навпроти неї. Їхні келихи злегка зіткнулися, і цей звук, легкий і чистий, як нічний дзвін, заполонив їх обох очікуванням того, що станеться далі.

Вино обпекло горло Еліанори своїм терпким, солодким смаком, залишаючи на язиці м'які нотки спецій і фруктів. Вона опустила келих і зітхнула, зібравши всі сили, щоб залишатися спокійною перед чоловіком, що сидів навпроти. Її серце билося, ніби у пастці, і вона намагалася ігнорувати цей відчутний ритм, який відлунював у її вухах.

— Ви говорите про гру, — повільно вимовила вона, намагаючись виграти час, щоб упорядкувати думки. — Але я не впевнена, чи хочу я грати в неї за вашими правилами.

Німріан посміхнувся, відкинувшись на спинку свого крісла. Його усмішка була такою ж загадковою, як і сам він.

— Це й добре, — відповів він, погойдуючи келих у руці так, що рубінова рідина всередині ледь не розлилася. — Правила призначені для тих, хто боїться втратити контроль. А ти не виглядаєш, як жінка, що легко підкориться. Це вабить.

Еліанора на мить затримала погляд на ньому, намагаючись зрозуміти, де закінчується його гра і починається правда. Її тіло напружилося, коли вона відчула, що він знову намагається перевірити її, провокуючи на нові емоції.

— І що, як я захочу встановити власні правила? — виклик звучав в її голосі, змішаному з обережністю.

— Чудово, — відповів Німріан, його голос був тихим, але в ньому відчувалася енергія, мовби йому дійсно було цікаво, що вона запропонує. — Тоді я слухаю.